шукаю книжку: «гобіт, або мандрівка за імлисті гори» джона р. р. толкіна, видання 1985 року видавництва «веселка»; переклад мокровольського, ілюстрації біломлинського. допоможіть знайти »
дуже коротенько розповім про теоретичний іспит на водійську посвідку в канаді.
почну здалеку: я маю українську посвідку, і вона дозволяє мені керувати автівкою у провінції квебек впродовж шести місяців від дня прильоту. в інших провінціях цей термін інший (як правило, менший) — наприклад, в онтаріо лише 60 днів! в принципі, єдина вимога до іноземної посвідки тут — написи англійською чи французькою мовою, або ж офіційний переклад посвідки (плюс, звісно, сам документ, бо сам переклад не дає права керувати автівкою). мені про це нагадали, коли я купував автомобіль — бо в мене посвідка перехідного зразка (вже не совєцька, але ще не пластикова), де чомусь лише ім'я додатково подане латинкою, але жодні інші написи не перекладено.
щоби отримати канадську водійську посвідку, потрібно скласти два іспити: теоретичний та практичний, тут без сюрпризів. для нових водіїв правила дещо складніші, ніж в україні — тут існують посвідки учня, стажера, і треба пройти декілька доволі тривалих етапів, перш ніж видадуть справжню, «дорослу» посвідку. але імігрантам зараховують досвід від року видачі їхньої іноземної посвідки. мені зарахували 170 місяців досвіду.
найперше потрібно зателефонувати до так званої організації з безпеки руху квебека (saaq) та записатися на теоретичний іспит. я не знав цього, тож просто зайшов до найближчого відділку saaq (щось подібне до наших мревів, тільки менше, швидше і значно, значно зручніше) — там мені сказали «дзвоніть та записуйтеся» і видали невеликий папірець із координатами та місцем, де занотувати дату/час призначеної зустрічі.
рано чи пізно я закінчу дописувати допис про другий тиждень в канаді — хоч вже й минуло два місяці, як ми тут, але краще пізно, ніж ніколи?
тим часом готуюся до теоретичного іспиту на канадську водійську посвідку.
щоби записатися на іспит, довелося телефонувати до організації з безпеки руху (saaq), бо онлайновий запис для імігрантів чомусь недоступний. записувався на початку листопада — іспит призначили на 7 грудня. отже… лишається тиждень.
трохи абсурдна ситуація: оскільки я маю дійсну українську посвідку водія, закон квебека дозволяє мені керувати автомобілем тут впродовж шести місяців. але мушу складати теоретичний, а згодом і практичний іспит, щоби отримати канадську посвідку. при цьому, якщо я не помиляюся, навіть якщо я не складу іспити з першого разу — зможу й далі створювати небезпеку для пішоходів та водіїв, керуючи автомобілем з українською посвідкою =)
після теоретичного іспиту призначають практичний — там теж є свої невеличкі особливості, але сподіваюся, що водій з майже десятилітнім стажем якось дасть собі раду.
коли я вперше купував абонемент sportlife заради басейну, і коли поновлював його навесні цього року — обидва рази вагався: чи не взяти «мережевий» абонемент, щоби мати змогу відвідувати не один визначений спортклуб, а заїжджати до будь-якого з сімнадцяти басейнів sportlife по києву (не враховую центрів класу люкс)…
обидва рази вирішував зекономити — точно не пригадаю, скільки. приміром, сьогодні різниця в ціні між не-мережевим та мережевим абонементами (точніше, подовженням дійсного) складає лише 500 грн, а вартість перетворення дійсного немережевого абонементу (classic+b) в мережевий — 1280 грн.
так от, мені стало зненацька цікаво: а чи зекономив я насправді?
п’ять років тому ми всією родиною ризикнули автівкою помандрувать до швеції: з києва до ґданська, поромом до нюнесхамна, два тижні там — і тим самим шляхом повернулися. маю дуже яскраві спогади.
загалом так припало, що двоє старших дітей побували у швеції в рочок. схоже, накльовується родинна традиція? треба збиратися в дорогу.
квитки на пором вже придбав. маршрут знайомий. маю два місяці на оформлення віз, підготовку автівки тощо.
ось у цій відносно короткій статті віктора загреби стисло і досить цивілізовано викладено практично все, що я хотів би сказати про «вбивство» андрія кузьменка aka кузьми скрябіна: «смерть скрябіна: причини і уроки». так добре я все-одно не сказав би, тож читайте.
p.s. до речі, вікрив для себе іванофранківський портал «тримай курс» (kurs.if.ua), додав до стрічки feedly.
nadeo* нагадали про себе: написали електронкою, попрохали підтвердити збереження або видалення профіля trackmania*.
колись давненько я трішки забавлявся з trackmania nations — і, на мою дуже скромну думку, це найкраща автомобільна аркада у світі. так, суб’єктивно краща за эті ваши енефеси — тому що динамічніша, з короткими треками, які можна проходити по стопіцот разів, з найкраще оформленим меню, яким справді можна користуватися без миші… вся ця суміш викликає залежність.
але профіль видалив. бо колись забавлявся під windows — тепер нема ані часу, ані натхнення на ті вікна™, хоча машинки би ще поганяв, якби була версія для linux.
певно, комусь із сусідів не сподобалося, як я запаркувався учора (мушу зауважити, припаркувався акуратно, нікому не заважав, підписаних місць не займав).
от нещодавно в гуглоплюсах я скиглив про те, що, мовляв, якість оточуючого електорату* не дає підстав сподіватися на краще життя в близькому майбутньому. мене зразу поставили на місце: треба не сидіти і скиглити, а шукати однодумців і щось робити!
так от, той сусіда, очевидно, значно кращий громадянин: не скажу за однодумців, але на місці не сидів, а вийшов і зробив. ще би знати, хто він…
а може я даремно знову скиглю? може, це не сусіда, а така рекламна кампанія найближчого шиномонтажа? хулє, блять, культурна країна, активні виборці, чого я скиглю, справді? =)
тиждень тому повернувся з родиною з криму: днів десять жили в аврорі, засмагали та купалися на бакальскій косі*, побували в євпаторії, три дні провели в готелі в севастополі.
аврора і бакальська коса
навіть не знаю, що розповісти… враженнями від бакальської коси вже ділився* минулоріч, нічого там не змінилося за рік, хіба що сюрчків минулого разу була тьма, а цього разу бачив лише одненького, та й той був якийсь миршавенький і поспішив хутко втекти.
євпаторія
євпаторія досить дивне містечко як місце для відпочинку, створює гнітюче враження в порівнянні з будь-яким європейським містечком, курортним чи ні (порівнювати можу до французької етрети, шведської вадстени тощо), і я не дуже розумію, як можна відпочивати на цих залюднених пляжах…
якийсь «центр транспартних стратєґій» (котрий має за одну з задач «сістємний діалоґ мєжду бізнесам і ґасударствам», що вже доставляє) проводить онлайн-опитування (в україні це дуже точний спосіб збору статистики) щодо того, чи згодні ми (тобто водії? чи користувачі фейсбуків, вконтактів та твітерів?) платити по 30 коп. за проїзд кожним кілометром українських доріг, якщо дороги будуть платними.
чомусь вони (українська організація?) питаються про це російською мовою. я би краще відповів англійською чи французькою, якщо українська вже не є опцією…
та повернуся до опитування. цікаво, що жодних уточнень щодо умов не запропоновано: «ховрашки» ж бо люблять тицяти кнопочки голосувалок, а не думати. наразі набралося аж 1241 ховрашків (до речі, це не те саме, що хом’ячок, але звучить цікавіше, більш по-українському) разом зі мною: вибрав варіант «ґатоф даже больше, єслі будєт качєствєнная дароґа», але це потребує додаткового коментаря…
маю в автівці страшненький на вигляд китайський «ріжок», що стирчить з прикурювача і видає 5 вольт через роз’єм usb для живлення смартфона. придбав у комплекті з набором кабелів для зарядки різних мобільних телефонів ще в ті часи, коли трава була зеленіша, дерева вищі й кожна нокія висмоктувала з пальця свій власний, унікальний роз’єм живлення.
повертаючись до зарядки в прикурювач. набридло, що стирчить. хочу щось малесеньке, щоби запхать в прикурювач і забути. приміром, як belkin’івський micro charger… hotline таких пропонує декілька — але ж дідька лисого в них розберешся, який звичайний зі струмом 1 ампер, а який потужніший на 2,1 ампера…
виїзд — завтра вранці. учора мусив вирішити задачу навігації. проблема в тім, що старий добрий igo myway 2009 для android, яким я довгий час користувався на різних смартфонах… «загинув» разом з карткою пам’яті sandisc на 32 гб, яка одного чудового дня просто тихенько відмовилася розпізнаватися…
…і якщо всі (!) відзняті світлини й відеоролики збереглися завдяки автоматичному завантаженню на dropbox та google+, вся бібліотека залишитися в безпеці на dropbox, всі останні цитати безпечно лежать на springpad’і, — то дбайливо налаштований і оброслий мапами доброї половини європи (ну, куди ступали мандрівні капці) навігатор полетів на великий жорсткий диск десь там не небесах™.
заново знайти збірку igo myway з «правильно заточеним» інтерфейсом для екранів 540×960, яка б запускалася з картки microsd (наявність у смартфоні інтегрованої пам’яті збиває софтину з пантелику), виявилося непросто. зате швидко знайшовся…
до того в моєму житті було ще три (здається) мандрівки в крим: десь у 2007 в пансіонаті «море» з партнерською конференцією datalux, у 2001 в судаку з миленькою, і ще пуцвіріньком у далекім 1982 в євпаторії. але то все стародавня і не-автомобільна історія.
березень хотів, певно, зробити нам подарунок і показати зимі, яким повинен бути лютий… такий подарунок був би значно доречніший до нового року: протягом доби 22-23 березня над києвом сніжило безперервно; метеорологи кажуть про 40 мільйонів тон снігу, що вкрив місто півтораметровим шаром. для багатьох киян дорога додому в п’ятницю перетворилася на пост-апокаліптичну пригоду.
мені також довелося переночувати в автівці. проте вранці п’ятниці я ще цього не знав про це. снігопад розпочався о десятій, але ще не віщував нічого більш незвичного, аніж сніг наприкінці березня — тож, виходячи на обід о дванадцятій, я фотографував смартфоном погоду, гадаючи переслати світлину родині з якимось дотепним коментарем на тему приходу весни.
трохи згодом, о четвертій, я знову роблю знімок через вікно — снігопад посилився, надворі справжня завірюха, і працівники бізнес-центру бігають з шуфлями за тракторцем, який намагався розчищати двір, і періодично відкопують його самого.
це теж варте дотепного коментаря, гадав я собі, все ще не переймаючись надміру погодою: після роботи я все-одно планував затриматися в конторі принаймні до сьомої і таким чином уникнути звичайних київських заторів.
я не врахував, однак, що затори будуть зовсім не звичайними цього разу.
початок
мені варто було попередньо поцікавитися ситуацією на вулицях, відкривши яндекс, і поїхати на метро, залишивши автівку на парковці. але я все ще не переймався ситуацією.
отож о пів на восьму я збираюся й виходжу. автівку замело снігом, але не надто сильно — від завірюхи її почасти захищає велика будівля бізнес-центру та висока огорожа поблизу; шар снігу з цього боку будівлі — лише близько 15-20 см, тож я не панікую.
фотографую автівку, змітаю сніг, відігріваю шибки, і завбачливо здаю заднім ходом до роз’їждженої колії, відчуваючи себе страшенно розумним. ставлю в кредл смартфон з навігатором google в режимі відображення напруженості руху на вулицях: той не показує нічого незвичного, хіба що червоні ділянки в звичних місцях.
в цей момент в мене ще є хороша можливість залишити автівку на парковці, проте навігатор мене дещо заспокоїв (тобі, любий google, я ще передам не один «привіт» протягом цього допису, тож зараз спеціально не зупинятимуся), — включаю диск з аудіокнижкою «tout est sous contrôle» (переклад французькою «продавця гармат» х’ю лорі), вирулюю на скляренка і повертаю в напрямку олени теліги: це найкоротший шлях додому.
на повороті на теліги змушений зупинитися в хвості черги з автівок… стою може десять хвилин, потроху посуваючись вперед, аж поки помічаю, що посуваюся я за рахунок тих автівок, котрі, розвернувшись із цієї черги, вирулюють назад на міст і новокостянтинівську! розумію, що вулиця теліги стоїть мертво — жодного руху; правий ряд повністю зайнятий фурами, другий — автобусами, тролейбусами й маршрутками, ще два — легковими авто.
на годиннику восьма п’ятнадцять. сіг засипає лобове. я розумію, що стояти тут нема жодного сенсу, але ще не усвідомлюю, що найкращим рішенням тут було би повернутися по зустрічній на ливарську, залишити автівку під бізнес-центром і шурувати додому на метро… тому слідом за іншими вирулюю назад на міст, спускаюся петлею до московського проспекту і вливаюся в потік автівок, котрі поволі сунуть в бік петрівки й московського мосту, міркуючи собі, що краще повільно їхати, ніж стояти, — нехай навіть у зворотньому напрямку.
петля
тягнучись в бік петрівки, починаю усвідомлювати, що їду я поки що не додому, а від дому, що на годиннику вже майже пів на дев’яту, і що в тягнучках доведеться провести пару годин. тому дивлюся на екран смартфона і розмірковую, які вулиці можуть бути зараз менше забиті. попереду в мене — розв’язка на петрівці, де можна повернути в сторону оболоні або виноградара. навігатор google, вочевидячки, не дуже точно відображає ситуацію, — але я ще не розумію, наскільки «не дуже точно». привіт тобі ще раз, любий google.
на петрівці роблю петлю довкола макдональдса — тут вже стоять перші намертво заглушені тролейбуси, — і шикуюся в чергу на оболонський проспект. можна ж було залишити автівку біля станції метро і поїхати додому, але в цей момент я ще не думав про те, щоби отак, аби де залишити машину.
проспект в сторону теліги забитий вщент і стоїть мертво, причому за давньою українською традицією жлоби щільно перекрили перехрестя, не залишивши навіть шпарини для проїзду в сторону оболоні. вчасно орієнтуюся, проти правил вирулюю знову на московський, — хто там ще дивиться на правила? — з-під мосту направо на міст, і опиняюся на пустій богатирській.
на естакаді зябко туляться одна до одної дві автівки даі, поруч тиняються розгублені даїшники, — я так і не зрозумів, чого вони там стали.
попереду одна напівзасипана колія і снігова завірюха в лобове скло, видимість — метрів сто. включаю третю і тримаю 40 км/год, розуміючи, що вилетіти випадково з колії — означатиме довге відкопування в кращому випадку. періодично зліва мене обганяють самовпевнені паркетники на повному приводі; декілька менших автівок тримаються позаду.
щасливо і швидко доїжджаю до розв’язки з луговою, піднімаюсь на міст, проїжджаю ще метрів п’ятдесят чи сто у більш щільному потоці — і впираюся, нарешті, в перший майже непорушний затор.
на годиннику восьма тридцять п’ять. автівки стоять у п’ять рядів.продовжує падати сніг, засипаючи лобове скло, водночас температура за бортом знижується, і підталий сніг починає намерзати на двірниках. доводиться час від часу виходити й чистити — те саме періодично роблять водії довкола. вздовж вулиці йдуть, закриваючись від завірюхи, пішоходи, покинувши безпорадні маршрутки та тролейбуси.
один кілометр до перехрестя з дегтяренка забирає години часу (див. часові мітки на мапах), і весь цей час навігація google радісно наполягає на тому, що пробка є позад мене, але попереду буцім більш-менш вільно — і що за якихось 34 хвилини я буду вдома. черговий привіт тобі, любий google! дякую хоч за latitude, котрий дозволяє тепер пам’ять з часовими мітками в історії перміщень.
дев’ята тридцять. на перехресті хтось із попутників розвертається в напрямку оболоні, хтось повертає на дегтярівську, але мені треба прямо. тут ситуація погіршується: правий ряд на підйомі зайнятий буксуючими тролейбусом, автобусом і парою маршруток; відбійник закінчився, і найбільш активні жлоби дошиковують ще два ряди на зустрічній смузі, там же довго буксує вантажний уаз.
сорок хвилин — і то лише завдяки вчасному лавіруванню, — піднімаюся якісь 300 метрів до перехрестя з коноплянською (так, є така вулиця в києві), по ній перпендикулярно затору снують ті, хто ризикнув шуками проїздів вужчими вуличками. проїжджаю перехрестя і о десятій сімнадцять пишу перший змучений звіт в гуглоплюси:
цитата: дві з половиною години в пробках — весь цей час гуглонавігація переконує мене, що до дому лишилося їхaти стояти 34 хвилини (оригінал)
деякий час не можу зрозуміти, чому з мобільного додатка google+ обрамлення мінусами не дає закреслений текст (виправив лише вдома з ноутбука). плюю на те, стою далі. слухаю х’ю лорі французькою і терплю голод, бо по обіді лише перехопив один бутерброд з якимось фруктовим джемом перед виходом з офісу.
наступні 370 метрів до перехрестя з автозаводською забирають півтори години. маючи практично повний бак, я не переймаюся пальним, але чимало автівок вирулюють крізь щільні п’ять рядів направо до заправки. дехто з водіїв посилають на заправку своїх пасажирів за гарячою кавою. пішоходи вже йдуть просто проїзжею частиною поміж автівок, тому що тротуари замело снігом, який продовжує сипатися з чорного неба. все це споглядають байдужі ліхтарі.
десь тут пробило північ. споглядаючи дурнувату навігацію google із 30-хвилинним прогнозом прибуття, зауважую, що за чотири години з гаком я зробив величезну петлю довкола офісу, так і не наблизившись додому фактично ані на кілометр.
вже перед самим перехрестям зауважую, що якщо до цього часу я практично стояв, посуваючись втім час від часу на півкорпуса чи корпус — то за перехрестям колона в сторону виноградара просто стоїть, непорушно. тим часом автозаводською якісь поодинокі автівки їдуть. пригадую, як один колега, що живе неподалік і завжди їздить додому великою окружною, виїжджаючи з офісу о шостій знову згадував добрим словом окружну, мовляв, її вже розкатали. гаразд, міркую, спробуємо, — і вирулюю на автозаводську в напрямку полярної, площі шевченка та мінського проспекту. на годиннику нуль нуль сорок дев’ять.
городами
знову одна колія, наполовину заметена снігом, друга передача і 25-30 км/год, аби лише не зупинитися в кучугурі, бо зрушити буде важко. снігу чимдалі більше, і він продовжує падати. одна за одною дві автівки попереду з’їжджають навіщось із колії, — там глибоко, місцями півметра й більше. пильную, аби не спинитися.
останні двісті метрів автозаводської проїжджаю по зустрічній, за підказкою кількох передніх автівок — виїзд на полярну щільно заставлений загрузлими фурами, не пролізти, тим більше моєю одноприводною астрою.
досить швидко дістаюся площі шевченка попри чималу кількість фур і тягнучку… поворот на мінський проспект до окружної забитий вщент, руху не видно.
на годиннику перша двадцять. в цей момент я починаю усвідомлювати, що на окружну мені не треба. за жодних обставин. тому що окружна — це ліс по обидва боки і десятки кілометрів пішки в будь-яку сторону, аби лише дістатися першого-ліпшого нічного кіоска, де можна відігрітися або дочекатися допомоги. окружна — це вже справжній пост-апокаліпсис, а не пробка на великій вулиці, де сотні водіїв поруч і можуть допомогти коли що. коротше кажучи, я розумію, що мені дуже поталанило: якби мінський не був забитий, я не мав би 30 секунд подумати і просто повернув би в сторону окружної.
наскільки мені поталанило, я дізнаюся в понеділок — отой колега, що нахваляв окружну, залишив автівку біля епіцентру і тьопав пішки додому добрих п’ять кілометрів. пустою окружною. уночі.
отож я дивлюся на смартфон і пригадую про об’їзд по сошенка-косенка, на якому я колись мало не полетів носом з ровера на швидкості добрих 30 км/год, — врятувала амортизована вилка. вирулю з кола на сошенка, але за 500 метрів упираюся в чергову пробку. вже не витрачаючи сил на емоції розвертаюся, поки є можливість і спускаюсь знову до площі. залишається повернутися вишгородською до пробки на проспекті правди, нічого не вдієш.
але не проїхавши і 400 метрів вишгородською, впираюся і тут у дві непорушні колони автівок. на годиннику перша сорок. їсти вже не хочеться, — перетерпілося. спати — ще не хочеться. пітори години тому дружина перестала писати в google talk, бо я наказав йти спати. х’ю лорі набрид, але хоч якась компанія…
я в лівому ряді, справа якийсь автобус, і перед ним утворилася «дірка» на три корпуси легковушок, а там… там поворот на красицького. саме туди пірнули ті три автівки. там житловий масив з гористою географією, але якщо ніде не спинятися і не «лягти пузом» — проскочу городами на проспект свободи, а там і до гречка недалеко. вирулюю слідом за ними на красицького.
гуглонавігатор радісно показав якихось 25 хвилин до гарячого чаю і м’якого ліжка. падлюка ти, любий google.
вгору, вниз, вгору… снігопад наче трохи вщух, але намело чимало. мереживо вуличок в цім районі мені зовсім незнайоме, тож звіряюся раз по разу з навігатором. лівий поворот на лисянську — вдалині за горбом червоні вогні, стоять. застрягли? здаю назад, спускаюся по красицького до золочівської, повертаю на ліво — попереду ще якась автівка, але рухається. їду за нею.
плануючи вирулити по навігатору на косенка, роблю правий поворот на межовому слідом за автівкою попереду — і обидва зупиняємося за інкасаторським бусиком. стоїмо. виходжу з автівки розім’яти ноги і подивитися вперед — п’ять чи шість автівок попереду, всі стоять, повиходили.
треба в іншу сторону, на світлицього — але тут гірка, добряче засипана снігом, фактично колія посеред кучугури по коліно. на підйомі стоять дві легковушки. видно, стоять нещодавно, або народ з них повискакував, і за кілька хвилин виштовхують спершу одну, потім другу на гору. з золочівської вискочив величезний білий пікап і видирається за ними. треба пробувать.
я і водій ще однієї автівки допомагаємо інкасаторам виштовхати їхнього бусика — важкий, зараза, наче й справді броньований, — потім видираюся я з допомогою сусідів, тоді допомагаю ще одному… решті простіше, бо межовий трішки звільнився і вже є звідки розігнатися.
на годиннику друга нуль п’ять. без пригод спускаюся по світлицького до проспекту свободи, виїжджаю на проспект гонгадзе, проїжджаю кільце на правди і прямую вулицею гречка до інтернаціональної, і далі по щербакова в напрямку нивок.
вулиці порожні, тільки де не де світять фарами такі ж самотні мандрівники, як і я. час від часу на узбіччях жовтіють покинуті поперек вулиці заглохлі маршрутки, мерзнуть заметені снігом жигулі. на цю картину пост-апокаліптичної зими поволі опускається дрібненький сніжок.
третя передача, 30-40 км/год, акуратно гребу сніг, тримаючи автівку на колії. за бортом -7° і на двірниках намерзають льодяні ковбахи, вони дряпають лобове скло, безпорадно розмащуючи поталий сніг. нахиляюся до самого керма, бо лише над торпедо є невелика ділянка шибки, через яку добре видно дорогу, неначе через танкову амбразуру. я їду додому, і вперше починаю вірити навігатору google, який рапортує про 15 хвилин.
…ця падла знала про мертвий, непролазний затор на святошині! не могла не знати! але мовчала. привіт тобі ще раз, любий google.
ночівля в заторі
перетинаючи салютну, я зиркнув направо — чи не вискочити на туполєва? — але побачив лише кучугури по коліно і продовжив спускатися до нивок. пропускаю велику чергу автівок, що стоять під мостом на розворот в сторону центру, повертаю на проспект перемоги, тягнуся ще 150 метрів… і приїхали — автівки попереду стоять. на годиннику друга сорок. пишу чергову «скаргу» в гуглоплюс:
цитата:нивки! до дому ще 7 хв, якщо вірити гуглонавігації. чомусь не віриться. знову стою без руху (оригінал)
за наступні дві години я подолав у цій щільній масі автівок аж 220 метрів, і опинився прямісінько навпроти супермаркету «фуршет». мені знову поталанило — це не найгірше місце, аби заночувати; всяко краще, ніж окружна, — проте я ще не втрачаю надію і не глушу двигун.
падає сніг, ліпиться на лобове скло, закриваючи огляд. час від часу виходжу його почистити. надворі зимно. п’ятнадцять хвилин палю бензин, нагріваючи салон, за наступні п’ятнадцять хвилин автівки холоне і починають мерзнути ноги — і новий цикл. достухавши двадцять шостий розділ, запускаю аудіокнижку з початку. голоду вже наче й не було. хочеться в туалет…
на годиннику четверта тридцять п’ять. стає зрозуміло, що до ранку ніхто нікуди вже не поїде — попереду не видно навіть натяку на якийсь рух. довкола водії гасять габарити, глушать двигуни. хтось спить, хтось іде грітися до «фуршету», який працює цілодобово. можна було би полишити машину і піти додому — година ходу, максимум, — проте ж не в третьому ряді: було мені думати раніше і триматися правої сторони. пишув гуглоток, вже не стільки роздратовано, скільки безпорадно:
цитата: сюрприз! нивки... за 2 години — 200 метрів, може й менше. гуглонавігацію закрив: дратувала. наразі це вже рекорд: вісім з половиною годин поспіль в пробках на маршруті довжиною 30 хв. в столиці? це абсолютна, тотальна безпорадність муніціпальної влади, котрій, здається, забракло б координації навіть просто в носі собі подлубати, — не те що організувати автомобільний рух у місті (оригінал)
дрімаю 15 хвилин, відкинувши спинку водійського крісла. потім ще раз. помалу надворі розвиднюється. миленька прокинулася і пише в гуглоток: «приїжджай!» — на годиннику п’ята сорок ранку.
бажання сходити в туалет за малою потребою переростає в нагальну необхідність. закриваю автівку, поміж засніженими автівками спускаюся до «фуршета», прошуся в персоналу пустити в туалет, бо громадського там немає — і раптово я найщасливіша людина на світі! потім купую пляшечку води і чіпси («путівник галактикою» рекомендує арахіс із пивом як засів проти зневоджування, але я за кермом) і повертаюся до автівки, снідаю. довкола прокидаються інші водії, чистять автівки від снігу, тягнуться групками до «фуршету».
о сьомій тридцять попереду починають заводити двигуни і запалювати фари, — невже поїдемо? фотографую через лобове скло, пишу в гуглоплюси:
цитата: здається, поїхали потихеньку… по два корпуси за раз… (оригінал)
страшенно дратують водії справа чи зліва, котрі роблять вигляд, що я впав з неба, і намагаються витиснути мене в сусідній ряд — хоча там щільно і ніхто не хоче пропустити. але я не перший рік за кермом, і навіть коли якийсь недосвічений водій попереду здається і дозволяє себе витиснути — вперто тримаю свій ряд, чим теж, мабуть, чимало дратую жлобів у бусиках та в маршрутках.
так сунемося помалу півтори години, яж поки нарешті наближаюся до святошинського мосту. тепер можна здогадатися про причини затору: важкі фури і автобуси, не в змозі видертися на міст, перекрили два правих ряди навпроти маршрутних зупинок, — а тим часом міст засипало півметровим шаром снігу, і тоді вже ніхто не зміг проїхати.
дев’ята тридцять. виїзд на міст регулюють декілька рятувальників. на самому мості борсається в снігу така-сяка спецтехніка, з горем навпіл розчищено одну колію зліва і весь величезний затор по одній машині заїжджає на міст. на зустрічній смузі пожежна машина один по одному витягує на міст маршрутки і автобуси; черга там стоїть, вочевидячки, від окружної, а може й значно довше, бо кінця їй не видно.
за мостом вільно. знову одна колія, на якій краще не зупинятися, бо можна потім довго виборсуватися. тим не менш ризикую і зупиняюся — щоби розблокувати смартфон і включити відеокамеру; знімаю півтори хвилини відео через лобове скло.
вздовж узбіччя десятки людей «голосують», намагаючись впіймати машину, котра довезе їх, нарешті, додому. нескінченний затор на зустрічній смузі. з неба легенько сипле дрібний сніжок. чудовий ранок пост-апокаліптичного світу.
за якихось десять хвилин доїжджаю від мосту додому, — навігатор google вимкнений і вже не може зіпсувати мені настрій своїм саркастичним повідомленням про прибуття. маленькі вулички довкола проспекту ніхто ще й не намагався чистити — обережно гребу колію, вибираючи місце для парковки… нема!
спиняюся посеред вулиці, позичаю шуфлю в дядьків, що чистять під’їзди до якоїсь офісної будівлі («тіко ж не вкради мені!»), за двадцять хвилин викопую під кутом до вулички «паркувальну траншею» для своєї астри, весело перегукуючись із перехожими. кажуть, що метро чомусь зупинилося. повертаю лопату, паркую автівку і йду додому.
на годиннику десята ранку, 23 березня 2013 року. я змучений, хочу їсти і спати, — але настрій чудовий: я повернувся додому, не полишивши автівку напризволяще. не всім так поталанило в цю ніч.
попри те, що зрештою я вирішив не морочити голови ані собі, ні людям, і замовив каретку на 124,5 мм — в результаті отримаю на 122,5 мм просто тому, що ані в харківській онлайновій крамниці, ані в харкові взагалі довшої просто не знайшлося.
і так, відправляють лише сьогодні… хоча з моменту замовлення минуло майже три дні. таке трапляється, що вдієш.
вітаю з першим робочим днем зими! як і щороку, скріншот з probki.yandex краще за будь-які фотографії ілюструє прихід білої красуні: затори на 8 балів, і це ще не вечір.
по-перше, я був дуже здивований тим, скільки фільмів знайшлося раптом на youtube, і то досить свіжих, а не чорнобілої класики, за яку вже навряд чи переслідуватимуть. я собі гадав, що з кінопіратами на youtube якось борються? якість, звісно, нижча за посередню, не для великих екранів, але для перегляду на смартфоні згодиться.
сьогодні вранці, катаючись безкраїми просторами виставкового центру на нивках у пошуках виїзду звідти, впіймав лівим переднім колесом два цвяхи… помітив, як і один з попередніх проколів, дослухаючись до підозрілого легкого постукування «десь там».
цвяхи довелося витягувати плоскогубцями — зручно мати з собою skeletool. спершу гадав, що доведеться на місці ставити запаску, але передумав і дотягнув таки до найближчого шиномонтажа. 60 грн за латку.
в спекотному горні літа треба виявити неабияку силу волі, щоби сидіти в конторі й працювати, працювати, працювати… проте саме цим і доводиться займатися, відколи повернувся з невеличкої кримської відпустки. офісний кондиціонер та кавоварка допомагають.
ще трішки про відпустку — мушу написати, бо пізніше зовсім все позабуваю, та ще й натхнення забракне. як було зі швецією.
аврора, бакальська коса
отже, мандрівні капці побували на тарханкуті, фотодоказ додається (клац на світлині для збільшення). їздили ми до аврори, і першого ж дня були страшенно розчаровані місцевим пляжем: глинисте дно затоки і непрозора, замулена глиною вода… купатися тут неможливо, вирішили ми собі. наступного дня силі поїхали на бакальську косу — це 12 кілометрів, 20 хвилин автівкою спершу до селища стерегуще (кримська топоніміка — вінегрет з грецької, турецької, російської та української та ще біс знає яких мов). і от на косі нам сподобалося.
не знаю, як і чому так сталося… але учорашній день я прожив у переконанні, що це був четвер, і що до від’їзду лишається два дні. уявіть собі моє розчарування наприкінці робочого дня: лише вівторок?!
в суботу миленька хитрістю заманила мене до нової крамниці crocs, що відкрилася на хрещатику. для тих, хто ще не знає: крокси — це такі ґумові капці, котрі практично стали національним взуттям у швеції.
не втримався, — придбав собі нарешті класичні клоги, бо придбані в нюнесхамні виявилися замалими. як підказав продавець, треба брати із чималим запасом, принаймні на розмір більші, ніж звичайне взуття. якби ж то я знав це раніше — давно купив би тріншки іншу, але схожу модель на 6pm.com за смішні $23 (мав можливість зекономити на доставці), аніж платити в києві 400 гривень! хоча класика там теж дорога.
скидається на те, що мандрівки автівкою до криму що два роки стають в нас родинною традицією: восьмий, десятий… час збиратися?
та й збираємося! знову поїдемо не надовго, лише на тиждень — як на мене, цього досить, аби трішки розслабитися, погрітися на сонечку — і повернутися до роботи та навчання.
і море… так, це найважливіше. бо на небесах лиш про море й мова!
цього разу не поїдемо аж на самісіньке південне узбережжя — спинимося на північно-західному узбережжі. тут, кажуть, приємний пісочок і довжелезні відмілини, зручно купатися з дітками. беремо з собою бабусю, — попередні рази мандрували з бабушкою (тобто тещею, 2008) та дідусем (2010). така собі курортна родинна ротація.
