про день мармулядового презерватива

пережили день святого валентина в канаді. спробую коротко передати свої враження… за допомогою образної аналогії. лише прошу не аналізувати її дослівно.

уявіть собі «день презерватива». в цей день ви купуєте кольорові презервативи і весело надуваєте разом з дітками. на вулиці чи не кожен третій громадянин і громадянка йдуть на роботу підстрибом, несучи наповнені гелієм презервативи у формі сердечок. кондитери змагаються в майстерності, виготовляючи мармулядові презервативи. в скляні презервативи наливають пиво, в'язані презервативи носять на голові, рукавички з пиптиками на кожному пальчику продаються на кожній розкладці. ієдине, чого ви не побачите і не почуєте в цей день — та й взагалі будь-якого дня, — то для чого ці презервативи насправді потрібні.

день святого валентина в канаді — це що завгодно, але не день закоханих. дурнуваті червоні валентинки, цукерки або інші подарунки дарують одне одному хто завгодно, де завгодно, але вони ніяк не стосуються витоків свята та теми пристрасного кохання, бо ця тема вельми затабуйована.

це все нмсд, звісно.

телевізор: тортури вибору

я розбалуваний. дуже довго я жив собі без телевізора, а тоді взяв та й придбав 47 дюймів, трошки погугливши. і, як тепер виявилося, втрапив на дуже хорошу модель, яка мала все: якісну картинку завдяки фоновій підсвітці із зональним затемненням, домашнє 3d з пасивними окулярами, wifi, купу роз'ємів, webos, і все це — за доволі помірні гроші.

аж ось взявся вибрати собі телевізор тепер вже в канаді. що сказати… щось подібне — дві тисячі долярів. 3d як клас майже відсутнє на ринку — і я не розумію, чому, адже попри відносно невелику кількість фільмів, переглядати тривимірне кіно вдома значно цікавіше, ніж дивитися пласку картинку. переважна кількість пропозицій — 4k, хоча такий канал в інтернет, щоби переглядати стріми в подібній якості з тенет, в канаді сам собою коштує дурних грошей, плюс доплата за безліміт?

коротше кажучи, я не розумію, що робиться на цім ринку. припустімо, відмовлюся від 3d наразі. тоді постає кілька питаннь:

• переплатити за smart tv з wifi, чи придбати телевізор без «розумних» функцій і підключити до raspberry pi з osmc?
• якщо smart tv — то webos від lg, чи android від sony?

казочка для монреальців від сашка лірника

нещодавно, 10 грудня сашко лірник гостював у монреалі на запрошення українського товариства «зустріч», і ось вам невеличкий ексклюзив — казочка про пана коцького від майстерного казкаря і просто чудової людини (дивіться відео).


перепрошую за якість відео — знято на смартфон, без попередньої підготовки, з найменшим на руках =)

щоденник емігранта: другий тиждень

(попередня частина щоденник емігранта: перший тиждень)

наш другий тиждень в канаді (26 вересня - 2 жовтня) пройшов дещо спокійніше за попередній. хоч він не був анітрохи менш насичений подіями, може навіть навпаки — проте ми вже мали своє помешкання і до багатьох речей почали звикати.

• вибір інтернет-провайдера;
• перші закупи: iga, costco, maxi dollar, ikea…
• канадське районо, або commission scolaire;
• угода з hydro québec: електрика та обігрів;
• оформлення державної медичної страховки;
• мій перший штраф у канаді!
• початкова школа;
• шалє на озері віцерой.

далі довжелезна оповідка, тож зробіть собі заздалегідь кави, перш ніж читати.

вибір інтернет-провайдера

щойно ми перейшли до свого нового помешкання, одразу відчули, наскільки незручним може бути сучасний світ без доступу до інтернету: пошту почитати годі, з рідними та друзями не початишся і не зателефонуєш skype'ом, адресу чи графік роботи потрібної тобі установи чи крамниці не пошукаєш, українських новин на espreso.tv не послухаєш… і т.д. і т.п.

тож я взявся шукати провайдера. більшість канадійців користуються послугами двох найбільших телекомунікаційних компаній: bell та videotron. два монстри досить ловко поділили ринок, надаючи практично однаковий набір послуг (телефон, телебачення й інтернет) за однаковими цінами — і монополією це наче не назвеш, і вибору нема.

але мені не потрібні були ані стаціонарний телефон, ані телебачення. ще й платити від $80 за кабельний інтернет з лімітованим на місяць трафіком мені не хотілося. тож я взявся шукати поміж меншими компаніями, котрі виживають в нішах між пропозиціями двох монстрів.

коротше кажучи, я вибирав з-поміж трьох менших провайдерів, котрих знайшов першими — погугливши інформацію по лонгьою та попитавши поради в братиків: ebox, acanac та tecksavvy. спинився на acanac'у, котрий мав найцікавішу для мене пропозицію: безлімітний dsl з бітрейтом 25/10 мбіт плюс безкоштовний dryloop (оскільки телефонну лінію я не замовляв) на рік за $50 на місяць (плюс податки, звісно ж).

acanac дозволяє використовувати свій модем, але оскільки жоден з двох рутерів, що я їх привіз зі собою з україни, не має dsl-модема, а на kijiji нічого пристойного я не знайшов — замовив модем разом з інтернетом від провайдера за додаткові $100.

сплатив одразу за рік — це й була маркетингова пастка тієї спецпропозиції, хотіли оплату наперед, — вийшло аж $873,75:

• $600,-- пакет acanac high speed dsl 25 + dry loop на рік;
• $49,95 плата за підключення послуги / розетки;
• $100,-- модем smart /rg sr505n;
• $10,-- доставка модема поштою;
• $113,80 податки.

замовляв через сайт, і щось трохи «нахімічив» з датою підключення послуги — коли з acanac'а зателефонували для підтвердження, виявилося, що я замовив його аж на 27 жовтня — ото би я сидів ще досі без інтернету! попрохав оператора перепланувати на найближчий час, запропонували 5 жовтня. залишилося чекати.

для порівняння: в україні я користувався інтернетом від freenet: 100 м/біт по україні, 25 мбіт зарубіжки, безлімітний трафік і виту пару до квартири (тобто жодної потреби в додаткових модемах, просто свій рутер) — за 85 гривень на місяць включно з податками! цінуйте те хороше, що маєте, українці.

перші закупи: iga, costco, maxi dollar, ikea…

в новій квартирі одразу знадобилося багато речей, а холодильних потрібно було заповнити продуктами, тож перші дні ми чимало часу провели в різних крамницях. як знає кожен, хто трохи помандрував, справа ця дуже цікава, тому що всі товари відрізняються від того, що ми бачили щодня в україні на полицях супермаркетів, деякі взагалі відсутні в наших крамницях, і маркетинг працює інакше. але стан рахунку в банку — зворотній відлік.

коротко про враження від різних крамниць.

ikea

ikea така ж цікава, комфортна і нескінченна, як на батьківщині бренду, в швеції: той самий лабіринт по експозиційній залі, так дбайливо умебльованій та декорованій, що хочеться залишитися там назавжди, — влягтися ось на це ліжечко, накритися ось цією ковдрочкою і задрімати, а прокинувшись — завіятися до тамтешнього ресторану і замовити традиційні шведські шьотбулєри з картопляним пюре.

я стрічав людей, котрим не подобається ikea, — для мене ж це індикатор снобізму. я закоханий в ikea за те, з яким розумом та увагою там все зроблено, від самих речей до експозиції. придбане тут, можливо, і не матиме ідеального стану через десять років, і його не продаватимуть в антикварній крамниці через сто років — але поки ви цим користуєтеся, вам буде зручно.

в ikea ми придбали хороший матрас, кілька торшерів (бо тутешні помешкання, як правило, не мають люстр під стелею!), стільці, розкладний диван та купу дрібничок для кухні й спалень.

iga

це мережа великих супермаркетів, найбільше мені нагадує українське «сільпо» (принаймні той охайний «сільпо», що в трц «район» на троєщині): якісні продукти, дбайлива викладка і цінники трохи вище середнього. правильно читати «іга», але хіба це можливо? — всі імігранти жартома називають «їжа».

iga в торговому центрі place longueuil був найближчим до нас продуктовим магазином, поки ми мешкали в друзів, тож ми туди найперше втрапили, а винайнявши своє помешкання, на перші кілька днів купували основні продукти та деякі найнеобхідніші побутові дрібниці.

metro plus 

ще одна мережа супермаркетів. з нашого помешкання нам значно ближче стало ходити до metro, і ми одразу зрозуміли, що тут ціни на продукти приємніші, ніж в iga, тож коли в нас зненацька закінчуються молоко, сіль чи туалетний папір, і треба швиденько збігати — я накидаю на плечі куртку і вибігаю туди. але основні продуктові закупи ми робимо в іншій великій крамниці, costco.

ще один плюс metro ми виявили пізніше, коли на два тижні залишилися без підключення до інтернету (окрема історія): тут роздають безкоштовний wifi, без гостьової рестрації, паролів і навіть веб-прокладки з кнопкою «підключитися».

costco

мережа гуртових супермаркетів з абонплатою. чимось приблизно подібним в україні можна вважати metro cash & carry, але є нюанс — ота абонплата: щоби закуповуватися тут, потрібно заплатити $55 або $110 за річну картку costco. чи довго би протримався в україні супермаркет з такою маркетинговою політикою? гадаю, що ні: навіть metro c&c з часом був змушений дещо лібералізувати свої правила доступу в україні, а вони ж грошей не брали.

інша особливість costco відносно інших тутешніх мереж — пакування: для більшості товарів немає малих упаковок. наприклад, цукор — мін. 4 кг, борошно — мін. 10 кг, сметана — мін. 1 л тощо. якщо є кілька варіантів пакування, більша кількість матиме помітно нижчу ціну в перерахунку на одиницю маси чи об'єму.

але в канаді costco дуже популярний: дбайливо добраний асортимент, якісні продукти в зручному пакуванні, швидке обслуговування на касі, дуже ліберальні умови повернення товару (90 днів на електроніку та домашню техніку, пожиттєво — на багато інших непродуктових товарів, без необхідності зберігати чек!) а ще — заправка costco біля супермаркета, де пальне на 5-10% дешевше, ніж деінде.

ми маємо два чи три супермаркети costco на приблизно однакових відстанях (6-8 км), але я завжди їжджу через міст до монреаля — лише там є заправка costco. перший раз в мене трохи розбігалися очі, але я швидко звик складати список того, що мені треба в costco (основні продукти, які або швидко споживаються, або довго зберігаються: молоко та яйця, крупи, макарони, борошно та цукор, кільце ковбаси дітям на канапки до школи, каву, трохи сиру твердого і кисломолочного), швиденько пробігаю рядами, і залишаю в магазині, як правило, $100-200.

мої брати, мешкаючи в торонто, не користуються costco: кажуть, що не хочуть так багато віддавати щоразу на касі. я розумію, що для «родини» (навмисно беру в лапки) з двох дорослих costco нецікавий, але якщо мати троє дітей, то закупи в такому гуртовому магазині раз на два тижні дозволяють не лише суттєво зекономити, але й вивільнити час, щоби не бігати хіба що не щовечора до крамниці, як я це робив у києві.

maxi dollar

maxi dollar… тривайте, перш ніж розповісти про цю крамницю, треба сказати кілька слів про славетну dollarama. це ціла мережа крамниць, де продається різне всяке за ціною від $1 (насправді є й дешевші речі) до $4: канцелярія, пластикове приладдя для ванни, одноразовий посуд, жарівки, шапки-рукавички, печиво і цукерки, проста косметика… а в святковий сезон — ялинкові прикраси тощо. якість переважно теж невисока, але якщо потрібна якась одноразова дрібничка — то навіщо платити більше? так от…

maxi dollar — крамниця у форматі, подібному до dollar max, але без такого жорсткого обмеження діапазону цін. в результаті тут значно ширший асортимент і можна придбати цілком пристойної якості купу різних дрібничок, і не лише дрібничок для дому. так от, перший посуд для свого помешкання ми купували саме в maxi dollar. звісно, хотілося б посуд з ikea — але нам треба було швидко і недорого, а maxi dollar трохи ближчий і значно доступніший.

канадське районо, або commission scolaire

оскільки двоє з наших трьох дітей — школярі, і коли вже дружина наполягала на щонайшвидшому перельоті, щоби вони не гаяли час в новому навчальному році, а якомога швидше йшли до тутешньої школи — щойно ми отримали бай на квартиру (це обов'язкова умова), я зателефонував до так званої шкільної комісії. це така муніципальна установа, котра опікується всіма питаннями навчання дітей у початковій та середній школах певного муніципалітету. наступного дня чи й через день мені перетелефонували й призначили зустріч десь за тиждень.

отже, 27 вересня ми прийшли на зустріч всією родиною. з документів знадобилися:

• бай на оредну квартири;
• свідоцтва про народження дітей (разом з перекладами, які ми завчасу замовляли в україні за підказкою друзів);
• сертифікати на постійне проживання (certificats de résidence permanente);
• табелі дітей.

насправді табелі не є обов'язковим пререквізитом, здається — візьмуть і без них, але їх просять показати, і то за можливості за кілька попередніх років, щоби зорієнтуватися, які предмети школяр вивчав і як приблизно в них він орієнтується.

співбесіду проводили швидше з нами, батьками, ніж зі школярами, бо ж вони в нас не говорили ще французькою, ані навіть не розуміли її. хоча працівник комісії, дуже привітна молодиця, кілька разів намагалася поставити дітям прості запитання, і просила нас перекласти, щоби поглянути на реакцію дітей.

після співбесіди нам пообіцяли. що найближчим часом нам зателефонують зі школи (точніше, зі шкіл — бо початкова та середня школи тут розділені) і запросять на знайомство.

в шкільній комісії нам мало не забули віддати наші сертифікати на постійне проживання — це було би рівнозначно катастрофі, тому що є два документи, які неможливо поновити, і без яких «валіза, аеропорт, україна»:

• сертифікати відбору квебека (certificats de sélection du québec), і
• сертифікати на постійне проживання (certificats de résidence permanente)

але я був пильний, тож поки що залишаємося ще в канаді, хаха.

угода з hydro québec: електрика та обігрів

ще один обов'язковий пункт в переліку задач після укладання першої угоди про оренду квартири — відкриття рахунку в hydro québec, тутешньої державної монополії на постачання електроенергії. теоретично, це можна зробити онлайн, що я й спробував… безрезультатно — тож уникнути дзвінка до компанії та тренування своєї французької мені не вдалося.

врешті-решт з третьої спроби та після дзвінка мені вдалося зареєструватися. втім, до першого рахунку ще було далеко.

на ілюстрації — свіжий скріншот з сайту hydro québec: онлайн можна слідкувати за своїм споживанням електроенергії та кореляцією з середньодобовою температурою повітря, бачити середньодобові витрати та підсумкову вартість за поточний період.

оформлення державної медичної страховки

ще в аеропорту під час реєстрації іміграційних паперів нас записали на 29 вересня на прийом до управління медичного страхування квебека (régie d'assurance maladie du québec) для оформлення обов'язкової страховки.

ми поїхали автівкою до монреаля. лонгьой, де ми оселилися — відносно невелике, двоповерхове. спокійне передмістя монреаля на південному (насправді східному) березі ріки сан-лоран. їздити тут автомобілем досить просто. власне монреаль на острові — інша справа, тут автомобілів значно більше, мережа вулиць складніша, чимало ділянок з обмеженням руху чи взагалі перекритих на час ремонту. але якось доїхали, і то вчасно.

знайти місце для парковки виявилося ще складніше, але нам пощастило і тут. я навіть досить швидко розібрався з нумерацією паркомісць, знайшов паркомат і сплатив кредиткою за годину паркування: нам казали, що оформлення проходить швидко… це була помилка, але я про це дізнався пізніше.

насправді так, оформлюються документи в управлінні досить швидко: вас запрошують на певний час, одразу роблять копії деяких документів та просять зачекати 5-10 хвилиночок, поки звільниться робоче віконце, потім запрошують, заповнюють кілька формулярів, поки ви спокійно сидите і подаєте документи, потім дорослих фотографують, беруть якусь невелику плату за оформлення, обіцяють десь за три місяці прислати картки медичного страхування поштою — і все. вся процедура на 5-10 хвилин.

але це на кожного! в результаті ми витратили близько години…

мій перший штраф у канаді!

…і коли повернулися до автівки — під двірником вже був штрафний талон! пригадуєте, з чого почалася робота в поліції для кролички в «зоотрополісі»? хвилина спізнення — маєш штраф, хаха. а я спізнився аж на п'ятнадцять хвилин.

тут, в монреалі, всю систему автоматизовано: «кролики» катаються містом у спеціальному автомобілі, і комп'ютеризована система показує, які паркомісця не оплачені, — якщо на цьому місці стоїть автомобіль, бац! — ходи сюди.

вдома я не одразу розібрався, як ті штрафи сплачувати, довелося трохи погуглити. врешті-решт знайшов відповідний муніціпальний онлайновий сервіс. виявляється ще, що штрафи платяться залежно від території, де скоєно порушення, гхм; тобто хоч я мешкаю в лонгьої, але правила паркування порушив у монреалі — і платити йду на монреальський сайт, або ж їду до тамтешнього муніципального суду.

коротше кажучи, 29 вересня я «влетів» (точніше, постояв) на $53 — мій перший і наразі єдиний штраф у канаді. після цього випадку щоразу сплачую паркування з запасом, коли приїжджаю до монреаля.

початкова школа

того ж таки дня, 29 вересня, ми вже мали призначену зустріч у початковій школі, куди призначили нашу донечку.

ми звикли, що слово «школа» в україні найчастіше позначає один заклад, що поєднує фактично початкову і середню школу, і де діти навчаються від шести чи семи років аж до випуску в 15 чи 17 років. у канаді система навчання влаштована трохи інакше, і зокрема початкова (primaire) та середня (secondaire) школи тут розділено: найчастіше це два різних заклади, в різних будівлях. окрім того один рік дошкільної освіти (maternel) також є обов'язковою частиною системи освіти — це спеціальні класи для п'ятиліток у початкових школах.

• дошкільна освіта (maternelle) — 1 рік (вік 5 років)
• початкова школа (primaire) — 6 років (вік 6-11 років)
• середня школа (secondaire) — 5 років (вік 12-16 років)

для дітей імігрантів, котрі не володіють французькою і не готові одразу навчатися в загальних класах, у квебецьких школах є спеціальні адаптаційні класи (d'acceuil), де їх впродовж року (або кількох, за потреби) навчають мови. такі класи є не в кожній школі, бо їх і не потрібно так багато; в шкільній комісії дитину призначають до найближчого адаптаційного класу за місцем проживання.

доця має 7 років, і у вересні 2016 мала піти до другого класу, — але оскільки ми збиралися в середині вересня відлітати, то ані її, ані старшого сина до школи ми вже не відправляли на два тижні: цього року діти мали на два тижні довші літні канікули. у канаді доцю призначили до адаптаційного класу, формально вона є на другому році початкової школи.

на зустрічі в школі ми познайомилися з секретарем школи та майбутньою вчителькою, швиденько заповнили необхідні якийсь формуляр (основну роботу з документами зробила шкільна комісія), отримали перелік канцелярського приладдя для навчання — і запрошення вже назавтра (30 вересня) привозити донечку до школи.

загалом всіх учнів початкової школи тут возять спеціальні шкільні автобуси; діти до 12 років взагалі не мають бути на вулиці без нагляду. це бомбезна система, якої навіть зачатків немає в україні. але шкільні автобуси кожної школи обслуговують лише свій район навколо, а адаптаційні класи часом знаходяться в іншій школі — як бути?

але це канада. якщо по вашу дитину не приїздить жовтий автобус — вам призначають «шкільне таксі»: не автобус, а легковий автомобіль з табличкою «школярі» (écoliers) щоранку приїздить по дитину під будинок (!), і по обіді привозить назад. задача батьків — вчасно вивести чадо до того «таксі», і так само вчасно вийти зустрічати на зворотній дорозі.

але наше шкільне таксі нам призначили з понеділка, тож перший раз ми повезли доцю самі. так вийшло навіть краще: вона трішки менше хвилювалася.

ще одна помітна відмінність канадської школи від української: тут немає шкільних обідів. їдальні як приміщення є, але обіди дітки носять собі з дому. спеціальний персонал допомагає вранці викласти торбинку з обідом (boite à lunch) до холодильника, а на довгій обідній перерві — розігріти обід в мікровельці (якщо це не канапки).

третя особливість: жодних поборів «на ремонт класу», ані «у фонд школи», ані «на подарунок вчителеві». навчання і транспорт — безкоштовні (точніше, фінансуються зі спеіціального «шкільного» податку та, можливо, інших джерел); ми сплатили близько $100 за навчальні матеріали на рік та платимо по $12,50 на тиждень за догляд дитини в позаурочний час (garderie) — і це все.

отже, в п'ятницю доня стала ученицею в канаді. спершу хвилювалася, що нічого не зрозуміє — але ввечері вже весело щебетала, розказуючи про враження: і вчительку вона розуміє, хоч та й розмовляє незрозумілою мовою, і друзі одразу знайшлися, і на заняттях їй цікаво, і канкапки на обід сподобалися, і тра-та-та.

ввечері у п'ятницю ми мали настановчу зустріч в іншій школі щодо старшого сина (12 років) — його призначили на другий рік середньої школи, так само до адаптаційного класу, але запросили вже з понеділка. по старшого також мав би приїздити шкільний автобус, якби це була найближча школа, але адаптаційний клас був у школі за кілька кварталів, і старшому дали документи на безкоштовний «школярський» проїзний квиток в автобусі.

хоча синові було значно складніше в перші дні, ба навіть тижні, призвичаїтися до школи, ніж молодшій сестрі: від нього вимагалося більше самостійності в багатьох простих на перший погляд, — але лише на перший! — питаннях, та й інтегруватися якось у середовище старшокласників, майже без змоги спілкуватися з ними — гей-гей як непросто.

як би там не було, наприкінці цих двох тижнів ми вже вирішили задачу навчання двох старших дітей принаймні на рік. можна було дозволити собі трохи розважитися.

шалє на озері віцерой

тож на вихідні ми з друзями гайнули до шалє (себто «на дачу») на озері. точніше, то друзі вибрали місцину, домовилися про оренду будиночка, запросили нас — і ми поїхали.

поїхали ми, звісно, своєю автівкою. це була перша далека (170 км) поїздка всією родиною, і ми одразу відчули, наскільки шестимісний салон mazda 5 зручніший для нас за тісний салон нашого старенького opel astra. автомагістралі тутешні — чудові, щойно виїжджаєш з міста, і аж до самого пункту призначення.

схоже, виїзд за місто до шалє — дуже поширений вид відпочинку в північній америці, і в квебеку зокрема. пропозицій багато, ціни різні, краєвиди гарні. ми провели на озері вихідні, два дні — плавали човном та каяками по озеру, дехто вимушено скупався (трохи невдала спроба керувати каяком), хтось пробував рибалити, ввечері смажили м'ясце до пива. погода була вже не літня — трохи притрусило дощиком, а вранці спостерігали неймовірно гарний туман.

загалом чудово розслабилися після двох вельми напружених, хоч і дуже цікавих тижнів.

p.s. перепрошую в усіх читачів, хто чекав продовження «щоденника емігранта» — я дуже-дуже забарився з дописуванням та публікацією цієї частини, ще й публікую «заднім числом»… не знаю, що робити наразі — продовжити і написати про наступний період жовтень-грудень, чи покинути й зосередитися на поточних новинах. як каже один товариш, помотивуйте мене трішки. завчасу подякував.

про теоретичний іспит на водійську посвідку в канаді

дуже коротенько розповім про теоретичний іспит на водійську посвідку в канаді.

почну здалеку: я маю українську посвідку, і вона дозволяє мені керувати автівкою у провінції квебек впродовж шести місяців від дня прильоту. в інших провінціях цей термін інший (як правило, менший) — наприклад, в онтаріо лише 60 днів! в принципі, єдина вимога до іноземної посвідки тут — написи англійською чи французькою мовою, або ж офіційний переклад посвідки (плюс, звісно, сам документ, бо сам переклад не дає права керувати автівкою). мені про це нагадали, коли я купував автомобіль — бо в мене посвідка перехідного зразка (вже не совєцька, але ще не пластикова), де чомусь лише ім'я додатково подане латинкою, але жодні інші написи не перекладено.

щоби отримати канадську водійську посвідку, потрібно скласти два іспити: теоретичний та практичний, тут без сюрпризів. для нових водіїв правила дещо складніші, ніж в україні — тут існують посвідки учня, стажера, і треба пройти декілька доволі тривалих етапів, перш ніж видадуть справжню, «дорослу» посвідку. але імігрантам зараховують досвід від року видачі їхньої іноземної посвідки. мені зарахували 170 місяців досвіду.

найперше потрібно зателефонувати до так званої організації з безпеки руху квебека (saaq) та записатися на теоретичний іспит. я не знав цього, тож просто зайшов до найближчого відділку saaq (щось подібне до наших мревів, тільки менше, швидше і значно, значно зручніше) — там мені сказали «дзвоніть та записуйтеся» і видали невеликий папірець із координатами та місцем, де занотувати дату/час призначеної зустрічі.

готуюсь до іспиту на водійську посвідку

рано чи пізно я закінчу дописувати допис про другий тиждень в канаді — хоч вже й минуло два місяці, як ми тут, але краще пізно, ніж ніколи?

тим часом готуюся до теоретичного іспиту на канадську водійську посвідку.

щоби записатися на іспит, довелося телефонувати до організації з безпеки руху (saaq), бо онлайновий запис для імігрантів чомусь недоступний. записувався на початку листопада — іспит призначили на 7 грудня. отже… лишається тиждень.

трохи абсурдна ситуація: оскільки я маю дійсну українську посвідку водія, закон квебека дозволяє мені керувати автомобілем тут впродовж шести місяців. але мушу складати теоретичний, а згодом і практичний іспит, щоби отримати канадську посвідку. при цьому, якщо я не помиляюся, навіть якщо я не складу іспити з першого разу — зможу й далі створювати небезпеку для пішоходів та водіїв, керуючи автомобілем з українською посвідкою =)

жарти жартами, але читаю «guide de la route» та граюся з онлайновим тестом на сайті saaq (кажуть, щоправда, що реальний іспит суттєво складніший, ніж ота забавка).

після теоретичного іспиту призначають практичний — там теж є свої невеличкі особливості, але сподіваюся, що водій з майже десятилітнім стажем якось дасть собі раду.

знайшов собі басейн в лонгьої

здається, я вже знаю, де я тут плаватиму — у спортивному центрі коледжу едуарда монпетіт.

річний абонемент на одного дорослого коштує $43, — стільки ж коштує і піврічний абонемент на всю родину. як на мене, цілком притомна ціна. щоправда, графік доступності басейну для відвідувачів дещо обмежує, м'яко кажучи: сорок п'ять хвилин вранці та ввечері щодня, решту часу — для гуртків та студентів.

я вже знайшов басейн на swim.com, залишилося тільки записатися. можливо, завтра…

щоденник емігранта: перший тиждень

(попередня частина: щоденник емігранта: нарешті вікенд!)

на календарі вже 8 жовтня, субота, є трохи більше вільного часу, а головне — нарешті маємо інтернет вдома! — тож я спробую швиденько надолужити згаяне і потішити читачів, котрі терпляче чекали новин у щоденнику.

а писати є про що, бо перший повний тиждень у канаді (19-25 вересня) виявився дуже багатий на події та всіляку метушню:

• кавова депривація;
• визначилися з квартирою;
• придбали автомобіль!
• «ластівка», організація з допомоги імігрантам; 
• бай — угода про оренду квартири;
• нарешті переселяємося до свого помешкання!

можливо, щось забув, то згадуватиму.

кавова депривація

в києві ми з миленькою звикли мати доступ до хорошої кави — зазвичай купували запашне зерно в напрочуд приємній, як на троєщину, кав'ярні «турка», там же його для нас мололи, і ми запарювали собі каву в простій і надійній еспресо-машинці delonghi.

отак розбещені, ми в канаді відчули кавову депривацію… кава тут є в безлічі менших і більших забігайлівок, в супермаркетах, зрештою в чудовій столовці ikea, але… це не кава, а якийсь рідесенький столовський компот без аромату, якому далеко навіть до американо в найзадрипанішій київській кав'ярні.

найпопулярніші тут кавоварки — фільтраційні, з паперовими фільтрами; переважно такими й заставлено полиці тутешніх крамниць побутової техніки. отримати запашний, насичений еспресо з такого агрегату — як на мене, неможливо. схоже, більшість канадійців це влаштовує.

тож в понеділок ми залишили дітей вдома (малий спав, старші гралися, а двоє хлопців родини, що нас приймала, вранці поїхали до школи) та подалися до найближчого tim horton's, щоби спробувати, що заварюють там. канадська мережа, кажуть, колись заслужила репутацію саме доброю кавою і смачними пундиками.

кава у tim horton's нас не вразила: пити можна, але нічого особливого. зате відносно недорога (маленький стаканчик капучіно $2,19), і є безкоштовний wifi — то вже добре.

щоденник емігранта: нарешті вікенд!

(попередня частина: щоденник емігранта: перший день)

відбувши свій перший повний день у канаді, 16 вересня, ми пораділи, що досить багато всього встигли зробити. на завтра була субота, тож ми налаштувалися на трішки менш напружений графік.

соціальна допомога: «годівничка»

в суботу вранці я взяв участь в «експедиції до годівнички». це був цікавий досвід, тому що, по-перше, в україні такого немає, а якби й було, то не таке, і я би все одно про це не знав.

«годівничка» — це імігрантська назва організованої соціальними службами роздачі продовольчих товарів малозабезпеченим родинам. роздача безкоштовна або за невелику фіксовану плату. як правило, роздають продукти, в яких збігає термін придатності: таким чином великі магазини на кшалт costco позбуваються товару, який ризикує перетворитися на проблему (утилізація коштує грошей), держава виконує свої соціальні функції, а люди, яким складно наповнити холодильник в силу життєвих обставин, отримують відчутну допомогу, яку ще й складно конвертувати в алкоголь чи папіроси. вже чую зверхнє «фуууу» від деяких читачів, але, нмсд, нічого принизливого у користуванні цим соціальним сервісом немає.

отже, на восьму ранку ми подалися автівкою (це важливо, далі буде зрозуміло) до приміщення, де довелося заповнити формуляр на соціальну допомогу (потрібна картка постійного мешканця або відповідний дозвіл, якщо картка ще не прийшла), і отримали картку «годівнички», котра дає право користуватися цим сервісом впродовж року, після чого процедура оформлення й оцінки права родини на допомогу повторюються. насправді ми не оформлювали допомогу на себе цього разу, друзі зробили картку на свої документи.

після цього нам довелося чекати, досить довго, поки надійде наша черга отримувати талон-пропуск на продукти. довкола очікувало ще досить багато люду, переважно схожі на імігрантів з африки та азії. врешті-решт сплативши $14 (ота невелика фіксована плата) і отримавши талон, ми опинилися в невеличкій черзі на вході до складу.

щоденник емігранта: перший день

попередня частина: щоденник емігранта: переліт

отже, 15 вересня збулася наша з миленькою мрія, на котру ми працювали п'ять років: ми «залендилися» у квебеку.

десинхроноз на 7 часових поясів

повкладавшись, чи то пак попадавши спати після перельоту, вранці ми дізналися, нарешті, що таке десинхроноз : трохи дивно, але організм, виявляється, не спить свої сім-дев'ять годин, а намагається дотримуватися київського часу.

після довжелезного дня тривалістю двадцять чотири години я проспав лише чотири чи п'ять годин, прокинувшись досить рано за місцевим часом. півдня ходив живчиком, а о четвертій-п'ятій за монреалем почав позіхати. досвічені люди підказують, що попри бажання подрімати вдень, варто протриматися на ногах до вечора, аби швидше адаптуватися. о восьмій чи дев'ятій вечора очі злипаються. на щастя, о цій годині у вересні тут вже смеркає за вікном.

проте наступного дня, 17 вересня, я прокинувся взагалі посеред ночі, о пів на третю! довелося сідати на кухні й друкувати попередній допис до щоденника =) ввечері 17-го я знову пішов спати о дев'ятій вечора, не в змозі прочитати ані сторіночки з девіда гіммеля на сон, — зате сьогодні прокинувся вже о п'ятій: адаптуюся! вікіпедія підказує, що після перельоту семи часових поясів на захід людина повністю звикає до нового часу десь за сім днів.

щоденник емігранта: переліт

ніч за вікном, 02:50 на годиннику. проте в києві вже майже десята ранку, і мій спантеличений семигодинною різницею в часі організм почувається живчиком, а мозок вимагає якогось заняття. брати і друзі радять дотримуватися локального розпорядку, аби швидше адаптуватися, тож я тамував позіхання від обіду і вистояв на ногах до дев'ятої вечора. проспав п'ять годин, прокинувся, і годі знову заснути — а тепер лежати в темряві з відкритими очима видається мені марнуванням часу.

тож зроблю те, на що забракло часу вчора, а тим більше позавчора — розпочну такий собі «щоденник в щоденнику» суто про свій досвід адаптації в канаді. по назву далеко не ходитиму: нехай буде «щоденник емігранта»*.

такого чтива в тенетах багато, можна греблю гатити, — проте як пошукати українською, то вже й майже не матимеш, що почитати. маю прохання до тих, хто читатиме: питайте в коментарях про те, що вас цікавить, — це допоможе мені зробити з цих нотаток щось трохи корисніше, ніж просто записи і фотоальбом собі на згадку.

переліт

ми з миленькою вважаємо, що нам дуже пощастило з квитками: ми летіли британськими авіалініями (а отже з великим комфортом) чи не найкоротшим і найшвидшим маршрутом з києва до монреаля лише з однією пересадкою в лондоні, та ще й за відносно невеликі гроші.

• рейс ba883 (з києва до лондона, airbus a320)
• рейс ba95 (з лондона до монреаля, boeing b787-8)

вартість квитків на всю нашу родину (три дорослих, два дитячих) склала приблизно 74 тисячі гривень, трохи більше як 630 доларів сша за один квиток.

відлітали ми 15 вересня, о 14:25. в аеропорту були досить рано, приблизно об 11:30, але маючи дев'ять великих баулів, ровер і троє діток, ми мали чим себе зайняти, і ще мали півгодини на другий сніданок перед посадкою. добре пригадую, що навіть в аеропорту я не мав відчуття, що відлітаю остаточно з україни, ну от наче ми просто зібралися у відпустку.

перший переліт ми відбули досить легко: лише три години, зі смачним обідом від british airways. старший син весь політ читав, таке в нас нечасто трапляється. доця відразу знайшла собі подружку-однолітка і всю дорогу вони одне одного розважали — згодом виявилося, що її родина так само емігрує до квебека! найменший захоплено розглядав «маєнькі будиноцки» в ілюмінатор, аж поки ми не піднялися понад хмарами, а пообідавши, солоденько заснув і спав решту шляху.

на валізах

останній повний день в україні. останній допис в щоденнику перед відключенням і пакуванням рутера.

наразі напаковано сім великих баулів речей по 17-23 кг кожен. плюс напіврозібраний ровер в чохлі, 15 кг. плюс ручна поклажа — по наплічнику в кожного, крім наймолодшого нашого мандрівника.

настрій… тривожний, але не надміру. головне, щоби все було спаковане і вранці можна було просто поснідати і поїхати.

p.s. і треба завчасу замовити таксі.

менш як тиждень до від’їзду!

сьогодні, 9 вересня, мій останній робочий день в україні. позаду — більш як вісім років роботи в цій компанії, на цій посаді. час щось змінити. так, лячно, але водночас дуже цікаво.

учора, 8 вересня, сплив термін дії мого абонементу sportlife. на жаль, востаннє я був у басейні 1 серпня, згодом трохи хворів і змушений був перестрахуватися, щоби не трапилося, як минулого разу. зрештою початок вересня видався надто метушливий. якось надолужуватиму вже в канаді.

попереду кілька днів інтенсивного пакування речей.

чим заробляти на життя?

«то що, ти вже вирішив, чим займатимешся там» — питання, до якого так чи інак прямує будь-яка розмова про еміграцію. сформульоване по-різному, воно по суті означає: «чим зароблятимеш на життя?»

вичерпної відповіді я, на жаль, не маю. основна галузь моєї компетенції за підсумком вісімнадцятилітнього робочого досвіду — маркетингові комунікації, спрощено — реклама. це сфера, напряму зав’язана на мову. і як би добре я не володів англійською та французькою — то не є рівень носія; я вже мовчу про те, що і серед «носіїв» далеко не кожен говорить та пише достатньо грамотно, щоби працювати в рекламі.

отже які мої перспективи?

не знаю напевно. розглядаю такий варіант: пройти навчання в коледжі (cégep) за якимось курсом, дотичним до інформаційних технологій. приміром, informatique de gestion або gestion de réseaux в коледжі maisonneuve? з одного боку — доведеться інвестувати в гроші ($700-1000 на рік) та час (3 роки). з іншого — формальна освіта, нехай на рівні технікуму, значно підвищує шанси знайти справжню роботу, а не «підробіток».

невловимі баули

зненацька чи не найбільшою проблемою наразі в процесі підготовки до від’їзду виявився… пошук баулів, — ємних, але легеньких і недорогих сумок для пакування купи речей, які потрібно забрати зі собою.

derby пропонує підходящу модель: легенька 120-літрова торба з тонкого поліестру, в котру можна чорта запхати і ще буде трохи місця. і досить недорого. знайшов на rozetka, замовив, під час віддзвону зайвий раз перепитав, чи точно є в наявності 10 штук? є! за кілька днів телефонують: знайшли лише два. а бодай би ви так жили…

забрав ті два баули, шукаю далі. знайшов в інтернет-крамниці виробника, замовив, знову перепитую, чи є в наявності? наразі нема, але наступного понеділка буде, хоч кров з носу! гаразд, чекаю. минає тиждень, минає два… сам телефоную, дізнаюся стан замовлення, — ще нема, от-от привезуть! ще чекаю тиждень, знову телефоную, — ну буквально завтра будуть! ще чекаю, набираю… те саме.

та ви показилися! це не ракети, не автомобілі, не медустаткування! це квадратний метр дешевого поліестру й кільканадцять стьожків, іпіямать.

двадцять чотири дні очікування. як гадаєте, в понеділок зможуть продати?

поновлення (2016-08-29). чудово: сьогодні iderby таки доправляє мені моє замовлення. знижка за обсяг (точніше, за суму замовлення більше півтори тисячі гривень, якщо не помиляюся) склала 20% — тож ціна баула складає фактично 212 гривень, а не 265, як у rozetka. тож, мабуть, варто було й чекати.

місяць до відльоту

залишився рівно один місяць на розпродаж і роздачу речей, владнання питань з якимись документами та угодами, передачу справ на роботі, та врешті-решт на збори.

авіаквитки вже печуть мозок зафіксованою датою.

візи!

ми отримали візи.

зненацька ця процедура виявилася миттєвою: відніс паспорти до посольства канади у п'ятницю 15 липня, забрав вже 20 липня вранці. це після того, як бюрократична машина «з'їла» без одного місяця п'ять років.

візи діють до березня 2017.

дедлайн від’їзду встановлено…

запросили отримати канадські візи — минуло майже чотири місяці від медогляду.

цитата | «monsieur, le traitement de votre demande de résidence permanente au canada sera bientôt terminé. pour que nous puissions finaliser le traitement, vous devez faire parvenir votre (vos) passeport(s) au bureau des visas à kiev dans les 30 (trente) jours suivant la date indiquée sur la présente lettre».

от тепер в мене жижки затрусилися: дедлайн від’їзду встановлено, відлік пішов.

другий канадець полетів

канадійців у родині побільшало: учора наймолодший брат з дружиною відлетіли до монреаля, через п'ять років після середнього брата.

поки що розташувалися в монреалі. але мешкати планують в торонто. побачимо, як воно все буде.

тим часом ми з миленькою ще чекаємо на візи.

пройшли медицину…

вчора пройшли «медицину» — тобто огляд та пару аналізів у київському медичному центрі міжнародної організації з міграції.

це один з прикінцевих етапів іміграційного процесу, далі — чекаємо запрошення отримати іміграційні візи в паспорти.

p.s. вартість медогляду «зашкалює»: по 7200 грн за дорослого, і не набагато менше за дитину. і ті ціни дуже ретельно індексуються відносно курсу долара. кажуть, що в молдові та у значно «ситішій» польщі медогляд помітно дешевший.