шукаю книжку: «гобіт, або мандрівка за імлисті гори» джона р. р. толкіна, видання 1985 року видавництва «веселка»; переклад мокровольського, ілюстрації біломлинського. допоможіть знайти »
агов, панове українці. щойно звернув увагу, що itc.ua — (колись виклчюно) російськомовний онлайновий часопис про it, — вже кілька років публікує час від часу деякі новини та огляди українською мовою (з теґом «україна»). редакцію вже багато разів просили переходити на українську, але лише зараз я починаю розуміти, як смішно ці заклики звучали: я відкрив кілька новин українською на сайті, і бачу переважно російськомовні коментарі під ними! українська мова з'являється там вельми рідко, навіть під новинами українською.
тепер гляньте на ситуацію очима редакції: хтось там робить експеримент, публікуючи новини українською, але бачить, що вони нікому не цікаві — їх продовжують читати й коментувати ті самі люди, що читають російські тексти. яку мотивацію робити український сайт чи хоча би публікувати матеріали українською може редакція принести керівництву?
звідси питання, чи то пак прохання: а чи так вже нецікаво вам читати українську стрічку на itc.ua та коментувати там? навіть якщо потенційно це могло би допомогти зробити цей якісний — найкращий наразі в україні, нмсд, — ресурс про itc україномовним?
зрозуміло, що війна, зрада і «всьо вот ета вот» важливіші, ніж така дрібничка, але особисто я хотів би колись читати український itc.ua. як ще натякнути? підтримайте українське!
цитата | «ledger is awesome stuff — it's basically a multi-variable tree structured calculator» (архів hacker news).
для тих, хто любить гуглити, дражнилочка: облік персональних фінансів у форматі plain text та автомагічне формування звітів… але цитати це не пояснює, тут треба глибше копати. колись обов'язково напишу.
я знав! гаразд, не знав, бо за порадою інструктора в sportlife таки намагався тримати долоню вкупі, хоч і не напружував ніколи, — але підсвідомо я відчував, що робити цього не варт! і, як колись із s-подібним гребком, виявилося, що не все, що кажуть інструктори — то є добре.
читаю в свіжій розсилці террі лафліна, автора total immersion: хочете плавати швидше? не стуляйте пальців! — і посилання на статтю в часописі science, де пише:
цитата | «фізики використали виготовлені за допомогою 3D-принтера пластикові моделі кисті щоби оцінити вплив п'яти різних положень пальців на швидкість плавання: п'ять пальців було розведено на 0°, 5°, 10°, 15° чи 20° (в усіх випадках положення великого пальця було сталим). дослідники виміряли опір їхньої моделі в аеродинамічній трубі, а не басейні, щоби виключити вплив поверхневих хвиль. вони виявили, що модель з розведеними на 10° пальцями створювала найбільший опір, оскільки невеликі щілини між пальцями все-таки створювали перешкоду для потоку повітря» (science).
ну от, плавці та плавчині, а також їхні інструктори, тепер живіть із тим, як собі знаєте =)
p.s. ілюстрацію потягнув з тієї ж таки публікації в science, дуже сподобалася.
p.p.s. днями знову замінив батарейку в garmin swim — занотовую собі на згадку.
натхнений прикладом горобчика, спробую витягти з шухляди один розділ незавершеного перекладу…
«———»
Я навчаюся у випускному класі школи імені Сесара Ча́веса у сонячному районі Мішн міста Сан-Франциско, і це означає, що за мною невпинно стежать, як ні за ким іншим у світі. Звуть мене Ма́ркус Я́лоу, проте коли ця історія розпочалася, я був відомий під прізвиськом w1n5t0n. Вимовляється «Вінстон».
В жоднім разі не «Дабл’ю-один-ен-п’ять-ті-нуль-ен», якщо лишень ти не якийсь там завуч з виховної роботи, відсталий настільки що ще називає Інтернет «глобальною інформаційною мережею».
Я знаю одного такого невігласа, його звуть Фред Бенсон, один з трьох заступників директора школи імені Сесара Чавеса. Справжня болячка, а не людина. Але якщо вже наглядача не уникнути — нехай краще буде невіглас, аніж хтось тямущий.
— Маркусе Ялоу, — оголосив він вранці однієї п’ятниці через шкільну систему гучномовців. Ті гучновомці самі собою звучать не дуже добре, а в поєднанні з бенсоновим звичайним бурмотінням виходить не оголошення, а наче хтось намагається перетравити зіпсований буріто, в якого збіг термін споживання. Проте людські істоти задля виживання пристосувалися добре розрізняти власні імена серед шуму.
Вхопивши свою сумку і напівзакривши ноутбук — не хотілося переривати завантаження з тенет — я приготувався до неминучого.
один дуже злий викладач давно кличе мене покататися каяками навколо гідропарку, долобецького острова чи де там ще можна недалеко ходити дніпром — сам він те діло полюбляє, і завзято клацає камерою направо й наліво, щоби звабити друзів. але мені щось ніяк не випадало нагоди: діти, родина, якісь справи чи просто диванний настрій…
…і от я уявляю собі, як той друзяка образиться, коли дізнається, яку раптівочку мені наготувала доля: болгарія скасовується, а замість неї… чекає на мене завтра село оболоння на чернігівщині, і байдарка десною кілометрів п’ятдесят-шістдесят, і табір на кілька днів десь посеред маршруту.
для мене то перший такий похід. як буде — побачу. а злому викладачеві не кажіть поки що нічого ;-)
останнім часом не надто часто трапляються практично корисні дописи в щоденнику тері лафліна на сайті total immersion, але оцей свіжий допис таки вартий читання:
цитата | «According to this model, we generally start out with a blind spot: “We don’t know what we don’t know.” We must recognize our deficit to progress further. Next we must consciously acquire the skill, then consciously use it. By doing so we gradually acquire the ability to use the skill somewhat automatically» (totalimmersion.net).
про те, що навчання — процес ітераційний, і як цим скористатися для покращення свого стилю плавання.
тим часом я пропускаю цей тиждень через таке невчасне і болюче запалення нерва: переохолодив спину десь на протязі; мушу залікувати, перш ніж повертатися в басейн.
цього року завчасу взявся вибирати подарунок синові до дванадцятого дня народження. шукав щось незвичне, щоби і його справді зацікавило, і користь від того якась йому ж була. майже одразу з'явилася думка придбати якийсь програмований конструктор — і збирати цікаво, і до програмування може інтерес викликати.
навіть і не пригадаю, звідки в мене таке в голові сиділо, але я приблизно уявляв собі, що треба шукати. трохи погугливши та почитавши, спинився на makeblock, а серед їх продуктів — на комплекті starter robot kit: в одній коробці все, що треба для збирання гусеничного «марсохода» на базі arduino, з керуванням по bluetooth, можливістю додавати модулі та з доступом до вихідних кодів програми. ну чи ж не мрія?
вам посилка! про вартість, замовлення, термін доставки;
перші враження. про півгодини концентрованого хлопчачого щастя;
прикрий фейл. про те, що зібраний марсохід не хоче їхати;
без паніки! про те, навіщо читати далі;
головна біда. про брак детальної покрокової підказки в інструкції makeblock;
діагностика проблеми. про спроби зрозуміти, чому дистанційне керування не працює;
нова надія. про дві невеликих, але важливих події;
на роздоріжжі. про вибір програми для завантаження прошивки робота;
майже готово? про важливі налаштування перед завантаженням прошивки;
компіляція і завантаження. про підступний нюанс і done uploading;
поїхали! про успішне випробування;
резюме і плани. про те, як ще можна вдосконалити марсохід.
допис довгий, містить багато ілюстрацій, одне відео, і має щасливий фінал.
в суботу пробігав центром повз крамницю настільних забавок… під впливом імпульсу придбав «каркасон» — настільну стратегію для родини. декілька разів стрічав цю назву в тенетах у захоплених відгуках, а тут якраз доця днями пригадала, як у швеції влітку грала в «монополію» у великій компанії, і їй сподобалося.
в українській версії гра мала би називатися «каркассонн», але що ж ви хочете від москалів (в крамниці була лише з інструкцією московитською).
спробували негайно — справді, доволі захоплююча забавка, чудово підходить для вечорів у родині: по суті ігровий процес доступний навіть малим дітям, якщо батьки беруть на себе підрахунок очків, є місце для стратегічного мислення, яке чудово відбалансоване впливом випадку. всім сподобалося.
але… в усіх настільних ігор є недоліки: потрібен стіл, потрібен час, і потрібна компанія. ще й все це разом, в одному місці. а якщо бодай одного з компонентів бракує?
пошукавши трошки в тенетах, знайшов jcloiserzone — вільну реалізацію гри (gnu affero gpl) включно з безліччю доповнень, про які я й не знав. можна грати самому (проти комп’ютерних суперників). можна грати з друзями по мережі (локально і не дуже). вже мовчу про те, що можна грати не на столі, і навіть коли бракує часу (наприклад, це може слугувати чудовою казуальною розвагою в обідню перерву в конторі).
порівняно з настільною грою є й очевидні плюси: автоматичний підрахунок очків, а також дуже зручна візуалізація розміру та приналежності полів. на додачу — написане на java, тож запускається під windows, linux чи macos, залежно від ваших вподобань.
десь посеред вересня трапилася мені на очі публікація в газеті «день» про столітній ювілей (наступного року) публікації першої книжки гарольда лемба в серії козака хлита:
цитата | «цей пригодницький цикл є, судячи з усього, першою в історії американською художньою прозою про запорізьке лицарство. серіал мав украй важливе значення для розвитку американської белетристики. та попри те, що він лишається значущим прикладом сприйняття й творчого осмислення української історії в сша, наша громадськість досі була позбавлена знання як про його існування взагалі, так і про відчутний вплив на подальший розвиток світової популярної культури» («український дідусь конана-варвара», газета «день»)
безумовно, одразу кинувся шукать. на сайті, присвяченому літературній творчості гарольда лемба, швидко знайшлася бібліографія серії: судячи з продючості автора та підбору заголовків… я не чекаю видатної літературної якості від цих творів. але почитати, аби знати — мушу.
на amazon можна придбати перевидану збірку «wolf of the steppes: the complete cossack adventures», але доволі недешево — близько 48 долярів за електронні тексти та майже 100 за папір:
значно довше шукав, чи не можна де взяти ті книжечки надурняк… таки знайшов врешті-решт. додав до своєї бібліотечки, найближчим часом читатиму. люблю пригодницьке чтиво!
юрій макаров у facebook поділився ланкою на класнючу науково-популярну статтю про професійну лінгвістику та дилетантські мудрування (які автор чемно, але абсолютно невипаравдано називає любительською лінгвістикою — це не лінгвістика зовсім). дуже багато літер… ще й російською. але обов’язково перегляньте, якщо питання мови вам бодай трошки цікаві!
цитата | «любители не знают главного принципа фонетической эволюции. более того, они не хотят его знать, даже если им его формулируют и разъясняют, — потому что он немедленно становится непреодолимым препятствием на пути их фантазерства. они любят подавать свои фантазии как что-то новое в изучении языка. в действительности же нынешние любители в точности продолжают наивные занятия своих предшественников XVIII века. их просто никак не коснулись великие открытия XIX века в области исторической лингвистики» (андрій анатолійович залізняк, «о профессиональной и любительской лингвистике»).
strava підказує, що за тиждень я наплавав чотири з половиною години. зазвичай це 35-40 хвилин без зупинок, переважно брасом — тому що цей стиль дозволяє мені розслабитися і просто «лежати» на воді.
час від часу пливу повний басейн (2х25 м) кролем — і тут я збиваюся: важко. усвідомлюю, що це проявляються якісь технічні помилки… комплексую, хочеться навчитися плавати правильно цим стилем.
випадково знайшов цікавий сайт, присвячений типовим проблемам стилю: swimtypes.com. дозволяють пройти простенький тест, визначають «стиль», — інструкція для самостійних тренувань коштує $20, але… що таке інструкція? тренер був би надійнішою інвестицією.
дуже часто (та чого вже там, — практично завжди!), читаючи технічні статті або отримуючи переклади технічних текстів з описом якихось комп’ютерних пристроїв, оснащених дисплеями, я зустрічаю там неправильне позначення дюймів.
все-таки dwarf fortress — феномен, культова забавка! дехто з фанатів захоплюються настільки, що генерують цілі історії, часто ілюстровані, які часом чи не цікавіше переглядати, аніж навіть… грати у dwarf fortress.
ось лише декілька таких історій — найцікавіші з того, які траплялися мені:
короткий комікс за історією фортеці oilfurnace (скріншот);
bravemule: ілюстрована історія фортеці matul remrit;
березень хотів, певно, зробити нам подарунок і показати зимі, яким повинен бути лютий… такий подарунок був би значно доречніший до нового року: протягом доби 22-23 березня над києвом сніжило безперервно; метеорологи кажуть про 40 мільйонів тон снігу, що вкрив місто півтораметровим шаром. для багатьох киян дорога додому в п’ятницю перетворилася на пост-апокаліптичну пригоду.
мені також довелося переночувати в автівці. проте вранці п’ятниці я ще цього не знав про це. снігопад розпочався о десятій, але ще не віщував нічого більш незвичного, аніж сніг наприкінці березня — тож, виходячи на обід о дванадцятій, я фотографував смартфоном погоду, гадаючи переслати світлину родині з якимось дотепним коментарем на тему приходу весни.
трохи згодом, о четвертій, я знову роблю знімок через вікно — снігопад посилився, надворі справжня завірюха, і працівники бізнес-центру бігають з шуфлями за тракторцем, який намагався розчищати двір, і періодично відкопують його самого.
це теж варте дотепного коментаря, гадав я собі, все ще не переймаючись надміру погодою: після роботи я все-одно планував затриматися в конторі принаймні до сьомої і таким чином уникнути звичайних київських заторів.
я не врахував, однак, що затори будуть зовсім не звичайними цього разу.
початок
мені варто було попередньо поцікавитися ситуацією на вулицях, відкривши яндекс, і поїхати на метро, залишивши автівку на парковці. але я все ще не переймався ситуацією.
отож о пів на восьму я збираюся й виходжу. автівку замело снігом, але не надто сильно — від завірюхи її почасти захищає велика будівля бізнес-центру та висока огорожа поблизу; шар снігу з цього боку будівлі — лише близько 15-20 см, тож я не панікую.
фотографую автівку, змітаю сніг, відігріваю шибки, і завбачливо здаю заднім ходом до роз’їждженої колії, відчуваючи себе страшенно розумним. ставлю в кредл смартфон з навігатором google в режимі відображення напруженості руху на вулицях: той не показує нічого незвичного, хіба що червоні ділянки в звичних місцях.
в цей момент в мене ще є хороша можливість залишити автівку на парковці, проте навігатор мене дещо заспокоїв (тобі, любий google, я ще передам не один «привіт» протягом цього допису, тож зараз спеціально не зупинятимуся), — включаю диск з аудіокнижкою «tout est sous contrôle» (переклад французькою «продавця гармат» х’ю лорі), вирулюю на скляренка і повертаю в напрямку олени теліги: це найкоротший шлях додому.
на повороті на теліги змушений зупинитися в хвості черги з автівок… стою може десять хвилин, потроху посуваючись вперед, аж поки помічаю, що посуваюся я за рахунок тих автівок, котрі, розвернувшись із цієї черги, вирулюють назад на міст і новокостянтинівську! розумію, що вулиця теліги стоїть мертво — жодного руху; правий ряд повністю зайнятий фурами, другий — автобусами, тролейбусами й маршрутками, ще два — легковими авто.
на годиннику восьма п’ятнадцять. сіг засипає лобове. я розумію, що стояти тут нема жодного сенсу, але ще не усвідомлюю, що найкращим рішенням тут було би повернутися по зустрічній на ливарську, залишити автівку під бізнес-центром і шурувати додому на метро… тому слідом за іншими вирулюю назад на міст, спускаюся петлею до московського проспекту і вливаюся в потік автівок, котрі поволі сунуть в бік петрівки й московського мосту, міркуючи собі, що краще повільно їхати, ніж стояти, — нехай навіть у зворотньому напрямку.
петля
тягнучись в бік петрівки, починаю усвідомлювати, що їду я поки що не додому, а від дому, що на годиннику вже майже пів на дев’яту, і що в тягнучках доведеться провести пару годин. тому дивлюся на екран смартфона і розмірковую, які вулиці можуть бути зараз менше забиті. попереду в мене — розв’язка на петрівці, де можна повернути в сторону оболоні або виноградара. навігатор google, вочевидячки, не дуже точно відображає ситуацію, — але я ще не розумію, наскільки «не дуже точно». привіт тобі ще раз, любий google.
на петрівці роблю петлю довкола макдональдса — тут вже стоять перші намертво заглушені тролейбуси, — і шикуюся в чергу на оболонський проспект. можна ж було залишити автівку біля станції метро і поїхати додому, але в цей момент я ще не думав про те, щоби отак, аби де залишити машину.
проспект в сторону теліги забитий вщент і стоїть мертво, причому за давньою українською традицією жлоби щільно перекрили перехрестя, не залишивши навіть шпарини для проїзду в сторону оболоні. вчасно орієнтуюся, проти правил вирулюю знову на московський, — хто там ще дивиться на правила? — з-під мосту направо на міст, і опиняюся на пустій богатирській.
на естакаді зябко туляться одна до одної дві автівки даі, поруч тиняються розгублені даїшники, — я так і не зрозумів, чого вони там стали.
попереду одна напівзасипана колія і снігова завірюха в лобове скло, видимість — метрів сто. включаю третю і тримаю 40 км/год, розуміючи, що вилетіти випадково з колії — означатиме довге відкопування в кращому випадку. періодично зліва мене обганяють самовпевнені паркетники на повному приводі; декілька менших автівок тримаються позаду.
щасливо і швидко доїжджаю до розв’язки з луговою, піднімаюсь на міст, проїжджаю ще метрів п’ятдесят чи сто у більш щільному потоці — і впираюся, нарешті, в перший майже непорушний затор.
на годиннику восьма тридцять п’ять. автівки стоять у п’ять рядів.продовжує падати сніг, засипаючи лобове скло, водночас температура за бортом знижується, і підталий сніг починає намерзати на двірниках. доводиться час від часу виходити й чистити — те саме періодично роблять водії довкола. вздовж вулиці йдуть, закриваючись від завірюхи, пішоходи, покинувши безпорадні маршрутки та тролейбуси.
один кілометр до перехрестя з дегтяренка забирає години часу (див. часові мітки на мапах), і весь цей час навігація google радісно наполягає на тому, що пробка є позад мене, але попереду буцім більш-менш вільно — і що за якихось 34 хвилини я буду вдома. черговий привіт тобі, любий google! дякую хоч за latitude, котрий дозволяє тепер пам’ять з часовими мітками в історії перміщень.
дев’ята тридцять. на перехресті хтось із попутників розвертається в напрямку оболоні, хтось повертає на дегтярівську, але мені треба прямо. тут ситуація погіршується: правий ряд на підйомі зайнятий буксуючими тролейбусом, автобусом і парою маршруток; відбійник закінчився, і найбільш активні жлоби дошиковують ще два ряди на зустрічній смузі, там же довго буксує вантажний уаз.
сорок хвилин — і то лише завдяки вчасному лавіруванню, — піднімаюся якісь 300 метрів до перехрестя з коноплянською (так, є така вулиця в києві), по ній перпендикулярно затору снують ті, хто ризикнув шуками проїздів вужчими вуличками. проїжджаю перехрестя і о десятій сімнадцять пишу перший змучений звіт в гуглоплюси:
цитата: дві з половиною години в пробках — весь цей час гуглонавігація переконує мене, що до дому лишилося їхaти стояти 34 хвилини (оригінал)
деякий час не можу зрозуміти, чому з мобільного додатка google+ обрамлення мінусами не дає закреслений текст (виправив лише вдома з ноутбука). плюю на те, стою далі. слухаю х’ю лорі французькою і терплю голод, бо по обіді лише перехопив один бутерброд з якимось фруктовим джемом перед виходом з офісу.
наступні 370 метрів до перехрестя з автозаводською забирають півтори години. маючи практично повний бак, я не переймаюся пальним, але чимало автівок вирулюють крізь щільні п’ять рядів направо до заправки. дехто з водіїв посилають на заправку своїх пасажирів за гарячою кавою. пішоходи вже йдуть просто проїзжею частиною поміж автівок, тому що тротуари замело снігом, який продовжує сипатися з чорного неба. все це споглядають байдужі ліхтарі.
десь тут пробило північ. споглядаючи дурнувату навігацію google із 30-хвилинним прогнозом прибуття, зауважую, що за чотири години з гаком я зробив величезну петлю довкола офісу, так і не наблизившись додому фактично ані на кілометр.
вже перед самим перехрестям зауважую, що якщо до цього часу я практично стояв, посуваючись втім час від часу на півкорпуса чи корпус — то за перехрестям колона в сторону виноградара просто стоїть, непорушно. тим часом автозаводською якісь поодинокі автівки їдуть. пригадую, як один колега, що живе неподалік і завжди їздить додому великою окружною, виїжджаючи з офісу о шостій знову згадував добрим словом окружну, мовляв, її вже розкатали. гаразд, міркую, спробуємо, — і вирулюю на автозаводську в напрямку полярної, площі шевченка та мінського проспекту. на годиннику нуль нуль сорок дев’ять.
городами
знову одна колія, наполовину заметена снігом, друга передача і 25-30 км/год, аби лише не зупинитися в кучугурі, бо зрушити буде важко. снігу чимдалі більше, і він продовжує падати. одна за одною дві автівки попереду з’їжджають навіщось із колії, — там глибоко, місцями півметра й більше. пильную, аби не спинитися.
останні двісті метрів автозаводської проїжджаю по зустрічній, за підказкою кількох передніх автівок — виїзд на полярну щільно заставлений загрузлими фурами, не пролізти, тим більше моєю одноприводною астрою.
досить швидко дістаюся площі шевченка попри чималу кількість фур і тягнучку… поворот на мінський проспект до окружної забитий вщент, руху не видно.
на годиннику перша двадцять. в цей момент я починаю усвідомлювати, що на окружну мені не треба. за жодних обставин. тому що окружна — це ліс по обидва боки і десятки кілометрів пішки в будь-яку сторону, аби лише дістатися першого-ліпшого нічного кіоска, де можна відігрітися або дочекатися допомоги. окружна — це вже справжній пост-апокаліпсис, а не пробка на великій вулиці, де сотні водіїв поруч і можуть допомогти коли що. коротше кажучи, я розумію, що мені дуже поталанило: якби мінський не був забитий, я не мав би 30 секунд подумати і просто повернув би в сторону окружної.
наскільки мені поталанило, я дізнаюся в понеділок — отой колега, що нахваляв окружну, залишив автівку біля епіцентру і тьопав пішки додому добрих п’ять кілометрів. пустою окружною. уночі.
отож я дивлюся на смартфон і пригадую про об’їзд по сошенка-косенка, на якому я колись мало не полетів носом з ровера на швидкості добрих 30 км/год, — врятувала амортизована вилка. вирулю з кола на сошенка, але за 500 метрів упираюся в чергову пробку. вже не витрачаючи сил на емоції розвертаюся, поки є можливість і спускаюсь знову до площі. залишається повернутися вишгородською до пробки на проспекті правди, нічого не вдієш.
але не проїхавши і 400 метрів вишгородською, впираюся і тут у дві непорушні колони автівок. на годиннику перша сорок. їсти вже не хочеться, — перетерпілося. спати — ще не хочеться. пітори години тому дружина перестала писати в google talk, бо я наказав йти спати. х’ю лорі набрид, але хоч якась компанія…
я в лівому ряді, справа якийсь автобус, і перед ним утворилася «дірка» на три корпуси легковушок, а там… там поворот на красицького. саме туди пірнули ті три автівки. там житловий масив з гористою географією, але якщо ніде не спинятися і не «лягти пузом» — проскочу городами на проспект свободи, а там і до гречка недалеко. вирулюю слідом за ними на красицького.
гуглонавігатор радісно показав якихось 25 хвилин до гарячого чаю і м’якого ліжка. падлюка ти, любий google.
вгору, вниз, вгору… снігопад наче трохи вщух, але намело чимало. мереживо вуличок в цім районі мені зовсім незнайоме, тож звіряюся раз по разу з навігатором. лівий поворот на лисянську — вдалині за горбом червоні вогні, стоять. застрягли? здаю назад, спускаюся по красицького до золочівської, повертаю на ліво — попереду ще якась автівка, але рухається. їду за нею.
плануючи вирулити по навігатору на косенка, роблю правий поворот на межовому слідом за автівкою попереду — і обидва зупиняємося за інкасаторським бусиком. стоїмо. виходжу з автівки розім’яти ноги і подивитися вперед — п’ять чи шість автівок попереду, всі стоять, повиходили.
треба в іншу сторону, на світлицього — але тут гірка, добряче засипана снігом, фактично колія посеред кучугури по коліно. на підйомі стоять дві легковушки. видно, стоять нещодавно, або народ з них повискакував, і за кілька хвилин виштовхують спершу одну, потім другу на гору. з золочівської вискочив величезний білий пікап і видирається за ними. треба пробувать.
я і водій ще однієї автівки допомагаємо інкасаторам виштовхати їхнього бусика — важкий, зараза, наче й справді броньований, — потім видираюся я з допомогою сусідів, тоді допомагаю ще одному… решті простіше, бо межовий трішки звільнився і вже є звідки розігнатися.
на годиннику друга нуль п’ять. без пригод спускаюся по світлицького до проспекту свободи, виїжджаю на проспект гонгадзе, проїжджаю кільце на правди і прямую вулицею гречка до інтернаціональної, і далі по щербакова в напрямку нивок.
вулиці порожні, тільки де не де світять фарами такі ж самотні мандрівники, як і я. час від часу на узбіччях жовтіють покинуті поперек вулиці заглохлі маршрутки, мерзнуть заметені снігом жигулі. на цю картину пост-апокаліптичної зими поволі опускається дрібненький сніжок.
третя передача, 30-40 км/год, акуратно гребу сніг, тримаючи автівку на колії. за бортом -7° і на двірниках намерзають льодяні ковбахи, вони дряпають лобове скло, безпорадно розмащуючи поталий сніг. нахиляюся до самого керма, бо лише над торпедо є невелика ділянка шибки, через яку добре видно дорогу, неначе через танкову амбразуру. я їду додому, і вперше починаю вірити навігатору google, який рапортує про 15 хвилин.
…ця падла знала про мертвий, непролазний затор на святошині! не могла не знати! але мовчала. привіт тобі ще раз, любий google.
ночівля в заторі
перетинаючи салютну, я зиркнув направо — чи не вискочити на туполєва? — але побачив лише кучугури по коліно і продовжив спускатися до нивок. пропускаю велику чергу автівок, що стоять під мостом на розворот в сторону центру, повертаю на проспект перемоги, тягнуся ще 150 метрів… і приїхали — автівки попереду стоять. на годиннику друга сорок. пишу чергову «скаргу» в гуглоплюс:
цитата:нивки! до дому ще 7 хв, якщо вірити гуглонавігації. чомусь не віриться. знову стою без руху (оригінал)
за наступні дві години я подолав у цій щільній масі автівок аж 220 метрів, і опинився прямісінько навпроти супермаркету «фуршет». мені знову поталанило — це не найгірше місце, аби заночувати; всяко краще, ніж окружна, — проте я ще не втрачаю надію і не глушу двигун.
падає сніг, ліпиться на лобове скло, закриваючи огляд. час від часу виходжу його почистити. надворі зимно. п’ятнадцять хвилин палю бензин, нагріваючи салон, за наступні п’ятнадцять хвилин автівки холоне і починають мерзнути ноги — і новий цикл. достухавши двадцять шостий розділ, запускаю аудіокнижку з початку. голоду вже наче й не було. хочеться в туалет…
на годиннику четверта тридцять п’ять. стає зрозуміло, що до ранку ніхто нікуди вже не поїде — попереду не видно навіть натяку на якийсь рух. довкола водії гасять габарити, глушать двигуни. хтось спить, хтось іде грітися до «фуршету», який працює цілодобово. можна було би полишити машину і піти додому — година ходу, максимум, — проте ж не в третьому ряді: було мені думати раніше і триматися правої сторони. пишув гуглоток, вже не стільки роздратовано, скільки безпорадно:
цитата: сюрприз! нивки... за 2 години — 200 метрів, може й менше. гуглонавігацію закрив: дратувала. наразі це вже рекорд: вісім з половиною годин поспіль в пробках на маршруті довжиною 30 хв. в столиці? це абсолютна, тотальна безпорадність муніціпальної влади, котрій, здається, забракло б координації навіть просто в носі собі подлубати, — не те що організувати автомобільний рух у місті (оригінал)
дрімаю 15 хвилин, відкинувши спинку водійського крісла. потім ще раз. помалу надворі розвиднюється. миленька прокинулася і пише в гуглоток: «приїжджай!» — на годиннику п’ята сорок ранку.
бажання сходити в туалет за малою потребою переростає в нагальну необхідність. закриваю автівку, поміж засніженими автівками спускаюся до «фуршета», прошуся в персоналу пустити в туалет, бо громадського там немає — і раптово я найщасливіша людина на світі! потім купую пляшечку води і чіпси («путівник галактикою» рекомендує арахіс із пивом як засів проти зневоджування, але я за кермом) і повертаюся до автівки, снідаю. довкола прокидаються інші водії, чистять автівки від снігу, тягнуться групками до «фуршету».
о сьомій тридцять попереду починають заводити двигуни і запалювати фари, — невже поїдемо? фотографую через лобове скло, пишу в гуглоплюси:
цитата: здається, поїхали потихеньку… по два корпуси за раз… (оригінал)
страшенно дратують водії справа чи зліва, котрі роблять вигляд, що я впав з неба, і намагаються витиснути мене в сусідній ряд — хоча там щільно і ніхто не хоче пропустити. але я не перший рік за кермом, і навіть коли якийсь недосвічений водій попереду здається і дозволяє себе витиснути — вперто тримаю свій ряд, чим теж, мабуть, чимало дратую жлобів у бусиках та в маршрутках.
так сунемося помалу півтори години, яж поки нарешті наближаюся до святошинського мосту. тепер можна здогадатися про причини затору: важкі фури і автобуси, не в змозі видертися на міст, перекрили два правих ряди навпроти маршрутних зупинок, — а тим часом міст засипало півметровим шаром снігу, і тоді вже ніхто не зміг проїхати.
дев’ята тридцять. виїзд на міст регулюють декілька рятувальників. на самому мості борсається в снігу така-сяка спецтехніка, з горем навпіл розчищено одну колію зліва і весь величезний затор по одній машині заїжджає на міст. на зустрічній смузі пожежна машина один по одному витягує на міст маршрутки і автобуси; черга там стоїть, вочевидячки, від окружної, а може й значно довше, бо кінця їй не видно.
за мостом вільно. знову одна колія, на якій краще не зупинятися, бо можна потім довго виборсуватися. тим не менш ризикую і зупиняюся — щоби розблокувати смартфон і включити відеокамеру; знімаю півтори хвилини відео через лобове скло.
вздовж узбіччя десятки людей «голосують», намагаючись впіймати машину, котра довезе їх, нарешті, додому. нескінченний затор на зустрічній смузі. з неба легенько сипле дрібний сніжок. чудовий ранок пост-апокаліптичного світу.
за якихось десять хвилин доїжджаю від мосту додому, — навігатор google вимкнений і вже не може зіпсувати мені настрій своїм саркастичним повідомленням про прибуття. маленькі вулички довкола проспекту ніхто ще й не намагався чистити — обережно гребу колію, вибираючи місце для парковки… нема!
спиняюся посеред вулиці, позичаю шуфлю в дядьків, що чистять під’їзди до якоїсь офісної будівлі («тіко ж не вкради мені!»), за двадцять хвилин викопую під кутом до вулички «паркувальну траншею» для своєї астри, весело перегукуючись із перехожими. кажуть, що метро чомусь зупинилося. повертаю лопату, паркую автівку і йду додому.
на годиннику десята ранку, 23 березня 2013 року. я змучений, хочу їсти і спати, — але настрій чудовий: я повернувся додому, не полишивши автівку напризволяще. не всім так поталанило в цю ніч.
в чорновиках лежить десятий кінотиждень, і якщо знайду трішечки наснаги, опублікую його до кінця тижня. буде цікаво. тим часом пропоную почитати дві надзвичайно класних статті про кіно в колонці російського онлайнового часопису lookatme.ru:
убей меня нежно: голливуд, где твои яйца?
цитата:«правда в том, что кино сейчас — часть пищевой цепочки между скидками в gap и мороженым для детей на фудкорте» (читати повністю)
обезжиренный ниггер: анатолий ульянов о «джанго»
цитата:«если кого-то и тревожило здесь слово „ниггер“, то разве что белых либералов, но они и без тарантино беспокойны, как белки» (читати повністю)
p.s. подяка зарізяці за підказку глянути на lookatme.ru — ніколи б, мабуть, не втрапив туди сам.
p.p.s. з невідомих мені причин публікація зникла з lookatme.ru, але її неважко знайти в тенетах*.
жоден з трьох моїх дописів про storybundle не зібрав жодного коментаря. нікому не цікаве чтиво англійською?
байдуже, я знову анонсую цікавинку: другий випуск storybundle включає сім творів інді-авторів у жанрі напруженої детективної пригоди (тобто детективного триллера, для тих хто правильно розуміє слово «триллер»):
правила ті самі: плати скільки хочеш за перші 5 книжок, отримай ще дві бонусом, якщо сума перевищить $7. до завершення 20 днів — є час подумати, але не пропустіть.
перша пропозиція storybundle (the big bang, так вона називалася) закрита: всі, хто хтів, придбав собі п’ять чи сім електронних книжок і тепер читають.
наразі на сайті storybundle ще можна переглянути інформацію про книжки в наборі, а також подивитися статистику:
продано 3’600 наборів, переважно повних (7 книжок)…
на загальну суму не менше 30 тисяч доларів сша;
середня ціна склала $8.
це, звісно, смішна, мізерна сума в порівнянні з ефектом першого humble indie bundle, котрий (поправте?) був піонером схеми «плати скільки хочеш». сподіваюся, що цього досить, аби цікаво було робити другий такий бандл.
пригадуєте, як виглядав zx spectrum та його клони? а електронмашевський клон ibm pc/xt на ймення «поиск»? або майже чесно розроблені в радянщині «корвети»? якщо узагальнити — вони всі виглядали як клавіатура. товстезна така коробка з клавіатурою, всередині котрої містилася і власне материнська плата.
чому так? монітори були дорогущі, тож споживацькі комп’ютери для масового покупця повинні були надавати можливість використовувати звичайний домашній телевізор як дисплей. навіть apple, щоб ви знали, від самого початку think’ала не так вже й different.
