березень хотів, певно, зробити нам подарунок і показати зимі, яким повинен бути лютий… такий подарунок був би значно доречніший до нового року: протягом доби 22-23 березня над києвом сніжило безперервно; метеорологи кажуть про 40 мільйонів тон снігу, що вкрив місто півтораметровим шаром. для багатьох киян дорога додому в п’ятницю перетворилася на пост-апокаліптичну пригоду.

мені також довелося переночувати в автівці. проте вранці п’ятниці я ще цього не знав про це. снігопад розпочався о десятій, але ще не віщував нічого більш незвичного, аніж сніг наприкінці березня — тож, виходячи на обід о дванадцятій, я фотографував смартфоном погоду, гадаючи переслати світлину родині з якимось дотепним коментарем на тему приходу весни.

трохи згодом, о четвертій, я знову роблю знімок через вікно — снігопад посилився, надворі справжня завірюха, і працівники бізнес-центру бігають з шуфлями за тракторцем, який намагався розчищати двір, і періодично відкопують його самого.

це теж варте дотепного коментаря, гадав я собі, все ще не переймаючись надміру погодою: після роботи я все-одно планував затриматися в конторі принаймні до сьомої і таким чином уникнути звичайних київських заторів.

я не врахував, однак, що затори будуть зовсім не звичайними цього разу.

початок

мені варто було попередньо поцікавитися ситуацією на вулицях, відкривши яндекс, і поїхати на метро, залишивши автівку на парковці. але я все ще не переймався ситуацією.

отож о пів на восьму я збираюся й виходжу. автівку замело снігом, але не надто сильно — від завірюхи її почасти захищає велика будівля бізнес-центру та висока огорожа поблизу; шар снігу з цього боку будівлі — лише близько 15-20 см, тож я не панікую.

фотографую автівку, змітаю сніг, відігріваю шибки, і завбачливо здаю заднім ходом до роз’їждженої колії, відчуваючи себе страшенно розумним. ставлю в кредл смартфон з навігатором google в режимі відображення напруженості руху на вулицях: той не показує нічого незвичного, хіба що червоні ділянки в звичних місцях.

в цей момент в мене ще є хороша можливість залишити автівку на парковці, проте навігатор мене дещо заспокоїв (тобі, любий google, я ще передам не один «привіт» протягом цього допису, тож зараз спеціально не зупинятимуся), — включаю диск з аудіокнижкою «tout est sous contrôle» (переклад французькою «продавця гармат» х’ю лорі), вирулюю на скляренка і повертаю в напрямку олени теліги: це найкоротший шлях додому.

на повороті на теліги змушений зупинитися в хвості черги з автівок… стою може десять хвилин, потроху посуваючись вперед, аж поки помічаю, що посуваюся я за рахунок тих автівок, котрі, розвернувшись із цієї черги, вирулюють назад на міст і новокостянтинівську! розумію, що вулиця теліги стоїть мертво — жодного руху; правий ряд повністю зайнятий фурами, другий — автобусами, тролейбусами й маршрутками, ще два — легковими авто.

на годиннику восьма п’ятнадцять. сіг засипає лобове. я розумію, що стояти тут нема жодного сенсу, але ще не усвідомлюю, що найкращим рішенням тут було би повернутися по зустрічній на ливарську, залишити автівку під бізнес-центром і шурувати додому на метро… тому слідом за іншими вирулюю назад на міст, спускаюся петлею до московського проспекту і вливаюся в потік автівок, котрі поволі сунуть в бік петрівки й московського мосту, міркуючи собі, що краще повільно їхати, ніж стояти, — нехай навіть у зворотньому напрямку.

петля

тягнучись в бік петрівки, починаю усвідомлювати, що їду я поки що не додому, а від дому, що на годиннику вже майже пів на дев’яту, і що в тягнучках доведеться провести пару годин. тому дивлюся на екран смартфона і розмірковую, які вулиці можуть бути зараз менше забиті. попереду в мене — розв’язка на петрівці, де можна повернути в сторону оболоні або виноградара. навігатор google, вочевидячки, не дуже точно відображає ситуацію, — але я ще не розумію, наскільки «не дуже точно». привіт тобі ще раз, любий google.

на петрівці роблю петлю довкола макдональдса — тут вже стоять перші намертво заглушені тролейбуси, — і шикуюся в чергу на оболонський проспект. можна ж було залишити автівку біля станції метро і поїхати додому, але в цей момент я ще не думав про те, щоби отак, аби де залишити машину.

проспект в сторону теліги забитий вщент і стоїть мертво, причому за давньою українською традицією жлоби щільно перекрили перехрестя, не залишивши навіть шпарини для проїзду в сторону оболоні. вчасно орієнтуюся, проти правил вирулюю знову на московський, — хто там ще дивиться на правила? — з-під мосту направо на міст, і опиняюся на пустій богатирській.

на естакаді зябко туляться одна до одної дві автівки даі, поруч тиняються розгублені даїшники, — я так і не зрозумів, чого вони там стали.

попереду одна напівзасипана колія і снігова завірюха в лобове скло, видимість — метрів сто. включаю третю і тримаю 40 км/год, розуміючи, що вилетіти випадково з колії — означатиме довге відкопування в кращому випадку. періодично зліва мене обганяють самовпевнені паркетники на повному приводі; декілька менших автівок тримаються позаду.

щасливо і швидко доїжджаю до розв’язки з луговою, піднімаюсь на міст, проїжджаю ще метрів п’ятдесят чи сто у більш щільному потоці — і впираюся, нарешті, в перший майже непорушний затор.

на годиннику восьма тридцять п’ять. автівки стоять у п’ять рядів.продовжує падати сніг, засипаючи лобове скло, водночас температура за бортом знижується, і підталий сніг починає намерзати на двірниках. доводиться час від часу виходити й чистити — те саме періодично роблять водії довкола. вздовж вулиці йдуть, закриваючись від завірюхи, пішоходи, покинувши безпорадні маршрутки та тролейбуси.

один кілометр до перехрестя з дегтяренка забирає години часу (див. часові мітки на мапах), і весь цей час навігація google радісно наполягає на тому, що пробка є позад мене, але попереду буцім більш-менш вільно — і що за якихось 34 хвилини я буду вдома. черговий привіт тобі, любий google! дякую хоч за latitude, котрий дозволяє тепер пам’ять з часовими мітками в історії перміщень.

дев’ята тридцять. на перехресті хтось із попутників розвертається в напрямку оболоні, хтось повертає на дегтярівську, але мені треба прямо. тут ситуація погіршується: правий ряд на підйомі зайнятий буксуючими тролейбусом, автобусом і парою маршруток; відбійник закінчився, і найбільш активні жлоби дошиковують ще два ряди на зустрічній смузі, там же довго буксує вантажний уаз.

сорок хвилин — і то лише завдяки вчасному лавіруванню, — піднімаюся якісь 300 метрів до перехрестя з коноплянською (так, є така вулиця в києві), по ній перпендикулярно затору снують ті, хто ризикнув шуками проїздів вужчими вуличками. проїжджаю перехрестя і о десятій сімнадцять пишу перший змучений звіт в гуглоплюси:
цитата: дві з половиною години в пробках — весь цей час гуглонавігація переконує мене, що до дому лишилося їхaти стояти 34 хвилини (оригінал)
деякий час не можу зрозуміти, чому з мобільного додатка google+ обрамлення мінусами не дає закреслений текст (виправив лише вдома з ноутбука). плюю на те, стою далі. слухаю х’ю лорі французькою і терплю голод, бо по обіді лише перехопив один бутерброд з якимось фруктовим джемом перед виходом з офісу.

наступні 370 метрів до перехрестя з автозаводською забирають півтори години. маючи практично повний бак, я не переймаюся пальним, але чимало автівок вирулюють крізь щільні п’ять рядів направо до заправки. дехто з водіїв посилають на заправку своїх пасажирів за гарячою кавою. пішоходи вже йдуть просто проїзжею частиною поміж автівок, тому що тротуари замело снігом, який продовжує сипатися з чорного неба. все це споглядають байдужі ліхтарі.

десь тут пробило північ. споглядаючи дурнувату навігацію google із 30-хвилинним прогнозом прибуття, зауважую, що за чотири години з гаком я зробив величезну петлю довкола офісу, так і не наблизившись додому фактично ані на кілометр.

вже перед самим перехрестям зауважую, що якщо до цього часу я практично стояв, посуваючись втім час від часу на півкорпуса чи корпус — то за перехрестям колона в сторону виноградара просто стоїть, непорушно. тим часом автозаводською якісь поодинокі автівки їдуть. пригадую, як один колега, що живе неподалік і завжди їздить додому великою окружною, виїжджаючи з офісу о шостій знову згадував добрим словом окружну, мовляв, її вже розкатали. гаразд, міркую, спробуємо, — і вирулюю на автозаводську в напрямку полярної, площі шевченка та мінського проспекту. на годиннику нуль нуль сорок дев’ять.

городами

знову одна колія, наполовину заметена снігом, друга передача і 25-30 км/год, аби лише не зупинитися в кучугурі, бо зрушити буде важко. снігу чимдалі більше, і він продовжує падати. одна за одною дві автівки попереду з’їжджають навіщось із колії, — там глибоко, місцями півметра й більше. пильную, аби не спинитися.

останні двісті метрів автозаводської проїжджаю по зустрічній, за підказкою кількох передніх автівок — виїзд на полярну щільно заставлений загрузлими фурами, не пролізти, тим більше моєю одноприводною астрою.

досить швидко дістаюся площі шевченка попри чималу кількість фур і тягнучку… поворот на мінський проспект до окружної забитий вщент, руху не видно.

на годиннику перша двадцять. в цей момент я починаю усвідомлювати, що на окружну мені не треба. за жодних обставин. тому що окружна — це ліс по обидва боки і десятки кілометрів пішки в будь-яку сторону, аби лише дістатися першого-ліпшого нічного кіоска, де можна відігрітися або дочекатися допомоги. окружна — це вже справжній пост-апокаліпсис, а не пробка на великій вулиці, де сотні водіїв поруч і можуть допомогти коли що. коротше кажучи, я розумію, що мені дуже поталанило: якби мінський не був забитий, я не мав би 30 секунд подумати і просто повернув би в сторону окружної.

наскільки мені поталанило, я дізнаюся в понеділок — отой колега, що нахваляв окружну, залишив автівку біля епіцентру і тьопав пішки додому добрих п’ять кілометрів. пустою окружною. уночі.

отож я дивлюся на смартфон і пригадую про об’їзд по сошенка-косенка, на якому я колись мало не полетів носом з ровера на швидкості добрих 30 км/год, — врятувала амортизована вилка. вирулю з кола на сошенка, але за 500 метрів упираюся в чергову пробку. вже не витрачаючи сил на емоції розвертаюся, поки є можливість і спускаюсь знову до площі. залишається повернутися вишгородською до пробки на проспекті правди, нічого не вдієш.

але не проїхавши і 400 метрів вишгородською, впираюся і тут у дві непорушні колони автівок. на годиннику перша сорок. їсти вже не хочеться, — перетерпілося. спати — ще не хочеться. пітори години тому дружина перестала писати в google talk, бо я наказав йти спати. х’ю лорі набрид, але хоч якась компанія…

я в лівому ряді, справа якийсь автобус, і перед ним утворилася «дірка» на три корпуси легковушок, а там… там поворот на красицького. саме туди пірнули ті три автівки. там житловий масив з гористою географією, але якщо ніде не спинятися і не «лягти пузом» — проскочу городами на проспект свободи, а там і до гречка недалеко. вирулюю слідом за ними на красицького.

гуглонавігатор радісно показав якихось 25 хвилин до гарячого чаю і м’якого ліжка. падлюка ти, любий google.

вгору, вниз, вгору… снігопад наче трохи вщух, але намело чимало. мереживо вуличок в цім районі мені зовсім незнайоме, тож звіряюся раз по разу з навігатором. лівий поворот на лисянську — вдалині за горбом червоні вогні, стоять. застрягли? здаю назад, спускаюся по красицького до золочівської, повертаю на ліво — попереду ще якась автівка, але рухається. їду за нею.

плануючи вирулити по навігатору на косенка, роблю правий поворот на межовому слідом за автівкою попереду — і обидва зупиняємося за інкасаторським бусиком. стоїмо. виходжу з автівки розім’яти ноги і подивитися вперед — п’ять чи шість автівок попереду, всі стоять, повиходили.

треба в іншу сторону, на світлицього — але тут гірка, добряче засипана снігом, фактично колія посеред кучугури по коліно. на підйомі стоять дві легковушки. видно, стоять нещодавно, або народ з них повискакував, і за кілька хвилин виштовхують спершу одну, потім другу на гору. з золочівської вискочив величезний білий пікап і видирається за ними. треба пробувать.

я і водій ще однієї автівки допомагаємо інкасаторам виштовхати їхнього бусика — важкий, зараза, наче й справді броньований, — потім видираюся я з допомогою сусідів, тоді допомагаю ще одному… решті простіше, бо межовий трішки звільнився і вже є звідки розігнатися.

на годиннику друга нуль п’ять. без пригод спускаюся по світлицького до проспекту свободи, виїжджаю на проспект гонгадзе, проїжджаю кільце на правди і прямую вулицею гречка до інтернаціональної, і далі по щербакова в напрямку нивок.

вулиці порожні, тільки де не де світять фарами такі ж самотні мандрівники, як і я. час від часу на узбіччях жовтіють покинуті поперек вулиці заглохлі маршрутки, мерзнуть заметені снігом жигулі. на цю картину пост-апокаліптичної зими поволі опускається дрібненький сніжок.

третя передача, 30-40 км/год, акуратно гребу сніг, тримаючи автівку на колії. за бортом –7° і на двірниках намерзають льодяні ковбахи, вони дряпають лобове скло, безпорадно розмащуючи поталий сніг. нахиляюся до самого керма, бо лише над торпедо є невелика ділянка шибки, через яку добре видно дорогу, неначе через танкову амбразуру. я їду додому, і вперше починаю вірити навігатору google, який рапортує про 15 хвилин.

…ця падла знала про мертвий, непролазний затор на святошині! не могла не знати! але мовчала. привіт тобі ще раз, любий google.


ночівля в заторі

перетинаючи салютну, я зиркнув направо — чи не вискочити на туполєва? — але побачив лише кучугури по коліно і продовжив спускатися до нивок. пропускаю велику чергу автівок, що стоять під мостом на розворот в сторону центру, повертаю на проспект перемоги, тягнуся ще 150 метрів… і приїхали — автівки попереду стоять. на годиннику друга сорок. пишу чергову «скаргу» в гуглоплюс:
цитата: нивки! до дому ще 7 хв, якщо вірити гуглонавігації. чомусь не віриться. знову стою без руху (оригінал)
за наступні дві години я подолав у цій щільній масі автівок аж 220 метрів, і опинився прямісінько навпроти супермаркету «фуршет». мені знову поталанило — це не найгірше місце, аби заночувати; всяко краще, ніж окружна, — проте я ще не втрачаю надію і не глушу двигун.

падає сніг, ліпиться на лобове скло, закриваючи огляд. час від часу виходжу його почистити. надворі зимно. п’ятнадцять хвилин палю бензин, нагріваючи салон, за наступні п’ятнадцять хвилин автівки холоне і починають мерзнути ноги — і новий цикл. достухавши двадцять шостий розділ, запускаю аудіокнижку з початку. голоду вже наче й не було. хочеться в туалет…

на годиннику четверта тридцять п’ять. стає зрозуміло, що до ранку ніхто нікуди вже не поїде — попереду не видно навіть натяку на якийсь рух. довкола водії гасять габарити, глушать двигуни. хтось спить, хтось іде грітися до «фуршету», який працює цілодобово. можна було би полишити машину і піти додому — година ходу, максимум, — проте ж не в третьому ряді: було мені думати раніше і триматися правої сторони. пишув гуглоток, вже не стільки роздратовано, скільки безпорадно:

цитата: сюрприз! нивки... за 2 години — 200 метрів, може й менше. гуглонавігацію закрив: дратувала. наразі це вже рекорд: вісім з половиною годин поспіль в пробках на маршруті довжиною 30 хв. в столиці? це абсолютна, тотальна безпорадність муніціпальної влади, котрій, здається, забракло б координації навіть просто в носі собі подлубати, — не те що організувати автомобільний рух у місті (оригінал)

дрімаю 15 хвилин, відкинувши спинку водійського крісла. потім ще раз. помалу надворі розвиднюється. миленька прокинулася і пише в гуглоток: «приїжджай!» — на годиннику п’ята сорок ранку.

бажання сходити в туалет за малою потребою переростає в нагальну необхідність. закриваю автівку, поміж засніженими автівками спускаюся до «фуршета», прошуся в персоналу пустити в туалет, бо громадського там немає — і раптово я найщасливіша людина на світі! потім купую пляшечку води і чіпси («путівник галактикою» рекомендує арахіс із пивом як засів проти зневоджування, але я за кермом) і повертаюся до автівки, снідаю. довкола прокидаються інші водії, чистять автівки від снігу, тягнуться групками до «фуршету».

о сьомій тридцять попереду починають заводити двигуни і запалювати фари, — невже поїдемо? фотографую через лобове скло, пишу в гуглоплюси:
цитата: здається, поїхали потихеньку… по два корпуси за раз… (оригінал)
страшенно дратують водії справа чи зліва, котрі роблять вигляд, що я впав з неба, і намагаються витиснути мене в сусідній ряд — хоча там щільно і ніхто не хоче пропустити. але я не перший рік за кермом, і навіть коли якийсь недосвічений водій попереду здається і дозволяє себе витиснути — вперто тримаю свій ряд, чим теж, мабуть, чимало дратую жлобів у бусиках та в маршрутках.

так сунемося помалу півтори години, яж поки нарешті наближаюся до святошинського мосту. тепер можна здогадатися про причини затору: важкі фури і автобуси, не в змозі видертися на міст, перекрили два правих ряди навпроти маршрутних зупинок, — а тим часом міст засипало півметровим шаром снігу, і тоді вже ніхто не зміг проїхати.

дев’ята тридцять. виїзд на міст регулюють декілька рятувальників. на самому мості борсається в снігу така-сяка спецтехніка, з горем навпіл розчищено одну колію зліва і весь величезний затор по одній машині заїжджає на міст. на зустрічній смузі пожежна машина один по одному витягує на міст маршрутки і автобуси; черга там стоїть, вочевидячки, від окружної, а може й значно довше, бо кінця їй не видно.

за мостом вільно. знову одна колія, на якій краще не зупинятися, бо можна потім довго виборсуватися. тим не менш ризикую і зупиняюся — щоби розблокувати смартфон і включити відеокамеру; знімаю півтори хвилини відео через лобове скло.


вздовж узбіччя десятки людей «голосують», намагаючись впіймати машину, котра довезе їх, нарешті, додому. нескінченний затор на зустрічній смузі. з неба легенько сипле дрібний сніжок. чудовий ранок пост-апокаліптичного світу.

за якихось десять хвилин доїжджаю від мосту додому, — навігатор google вимкнений і вже не може зіпсувати мені настрій своїм саркастичним повідомленням про прибуття. маленькі вулички довкола проспекту ніхто ще й не намагався чистити — обережно гребу колію, вибираючи місце для парковки… нема!

спиняюся посеред вулиці, позичаю шуфлю в дядьків, що чистять під’їзди до якоїсь офісної будівлі («тіко ж не вкради мені!»), за двадцять хвилин викопую під кутом до вулички «паркувальну траншею» для своєї астри, весело перегукуючись із перехожими. кажуть, що метро чомусь зупинилося. повертаю лопату, паркую автівку і йду додому.

на годиннику десята ранку, 23 березня 2013 року. я змучений, хочу їсти і спати, — але настрій чудовий: я повернувся додому, не полишивши автівку напризволяще. не всім так поталанило в цю ніч.

6 коментар(ів):

Андрій Івахненко сказав...

Не маю слів. Важко повірити що таке можливе у Києві.
Справді, найкраще було залишатися на місці. Але хто ж знав.
Власне, навіть спостерігаючи у новинах і у мережі за тим що відбувалося, не полишало відчуття "несправжності", такого просто не може бути, це ж не стихійне лихо зрештою, просто великий сніг…

PKM сказав...

ось так цивілізацію і зручності може зламати якась природна майже дрібниця

Dennis Sakva сказав...

Гениально! Отличное чтиво :)
Ты прав, не всем так посчастливилось в ту ночь!

івась тарасик сказав...

+dennis sakva було би ще цікавіше, якби звідкись раптом зомбі… справжня пост-апокаліптика =/ але ні, поталанило цього разу =)

Dennis Sakva сказав...

Утром проспект Победы вызывал стойкие аллюзии к "The day after tomorrow"
А Мила, обвернутая в пенополиэтилен и с красным пакетом на голове вполне могла сойти за зомби...

івась тарасик сказав...

в гуглоплюсах знайшлася непогана хроніка подій, перекладена на музику =)

Дописати коментар

увага!
коментарі не модерую, проте спам видаляю нещадно. посилання на інші сайти/блоги за темою допису вітаю.

додаткові можливості розмітки (кутики набрати з клавіатури):
  ‹b›жирний шрифт‹/b›
  ‹i›похилий шрифт‹/i›
  ‹a href="http://tivasyk.info"›посилання‹/a›