моя батьківщина

я люблю свою батьківщину. з віком розумію, що «батьківщина» для мене — поняття не географічне, а, мабуть, культурне… хоча слово «культура», з одного боку, надто обросло мохом пафосу, а з іншого — включає такі явища, як «творчість» вєрки сердючки.  не підходить.

проте й кращого не підберу. моя батьківщина — це мамина колискова і батькові казки на сон, розпечена підкова на кувадлі в прадідовій кузні за рікою, футбол в траві за «склепом» (так називали за старою звичкою дерев’яну будку сільмагу), маленька кімната в київській комунальній квартирі, де виріс, і ті ненависні чорні мешти, в котрих я сам собі здавався гидким каченям, але мусив носити, бо іншого не було… багато всього.

кому вигідне це нагнітання?

читаю в свіжій публікації на korrespondent.net:

цитата. «социальные сети — взрывоопасная среда. мировой опыт последних лет показал: именно там зарождаются первые манифесты революций, после чего даже самый устойчивый режим сносится в считаные дни» (читати повністю)

красиво написали — але (імхо) не зовсім правду. а якщо довершити думку автора — «онлайновые социальные сети» — то й зовсім неправду.

гадаю, що соціальні мережі генерують величезну кількість інформаційного сміття, і особливо в будь-яких екстремальних ситуаціях. на прикладах кількох останніх подій в тунісі, єгипті тощо можна, насправді, прослідкувати, що соціалки дозволяють значно швидше експортувати інформацію за межі контрольованого режимом простору, «в ефір», в порівнянні з традиційними медіа… але вони не є генераторами революцій, і їхня роль як інструменту само-організації протестів переоцінена.

читаймо класиків

знайшов у черговому дописі андрія івахненка:

цитата: «…як справедливо зауважив класик марксизму: у пролетаріата немає батьківщини […] пролетаріату вона і не дуже потрібна» (читати повністю)

влучно. як добре, що я не читав цього класика за часів радянського союзу — і як зле, що не поцікавився ним пізніше.

здається, що це продовження іншої теми…

революції не буде

цитата зі свіжого допису дениса олєйнікова, власника prostoprint та futbolka.ua:

цитата: «это мы позволили им чувствовать себя так вольготно, потому что они не боятся возмездия, тех самых вил в открытую или хотя бы кирпича из-за угла. а на наши мирные акции срать они хотели» (читати повністю)

влучно.

рішення виїхати — правильне. взагалі тут можливі були лише два правильних рішення (імхо) — виїхати і забути, або боротися і зникнути (слідом за гонгадзе і ще сотнями більших чи менших імен). все, що між ними — це рано чи пізно компроміси з совістю.

хочу правильний nas

почитав цікавий звіт про створення домашнього файл-сервера з нуля. вчитався — і зрозумів, що дозрів замінити терабайтний wd mybook на щось подібне, власноруч зібране. головна причина:

гнучкість

з котрої випливає все: надійність (zfs + parity-based redundancy тощо), додаткові функції (клієнт torrent), налаштування під себе. ймовірно ще й ціна (в порівнянні до готових рішень)… і ще раз надійність.

порівняно з цим, однодисковий wd mybook із купою обмежень здається просто цяцькою для споживачів контенту. час вже вирости з нього.

про смисл життя, всесвіту і взагалі

«і це все, що ти можеш нам повідати
після семи з половиною мільйонів
років роздумів?»

сьогодні на дорозі пропустив уперед малесенький mercedes smart… і раптом блисавкою промайнула думка: великий мислитель був правий!

…і тепер я знаю відповідь на одвічне питання про смисл життя, існування всесвіту та про все інше…

це справді 42.

дєвушкі бивают разниє

жінок можна розділити на дві групи: ті, кому подобається, що вони подобаються чоловікам… і ті, кому не подобається, що вони чоловікам не подобаються.

і все. практично все, що в цивілізованих країнах (не в арабському світі, не на сніжних чукотських рівнинах чи на далекому сході) невлучно називають словом фемінізм — це ніяка не боротьба проти чоловічого сексизму за права жінок. це боротьба тих жінок, котрим не подобається, за право вказувати чоловікам, на що і на кого їм дивитися, скільки хвилин в день і за яку ціну.

пан знається на збоченнях

twitter та google+ засирають життя, затягуючи в рекурсію перегляду копіпасти, перепублікації, читання безглуздих коментарів з копіпастою, перепублікації і так до нескінченності. щоденник занедбаний, думки рвуться й перетворюються на ту ж копіпасту.

«глибина, глибина, я не твій, відпусти»? я думаю, реальний льоня бурмотів би щось більш подібне до «та тьху! зає…ло вже, нах…й!» — сильніше, дієвіше.

роблю зусилля, повертаюся до щоденника, де думки знову розгортаються в зв’язні речення. де не раз, виклавши думку наполовину, спинявся і відправляв до чорновиків «на потім» — просто тому, що не дозріла ще. хіба в гуглоплюсі, чи тим більше у твітері таке можливе?

зона дискомфорту

кілька інтенсивних задач на роботі, більше уваги вивченню французької, зміна розкладу на курсах в дружини, початок шкільного року в синочка… якесь підвищене емоційне навантаження.

мій дім — моя фортеця? для мене своя маленька родина — це зона емоційного комфорту. принаймні теоретично. тому що на практиці… як можна сьогодні обіймати й пестити людину, котра завтра може в черговому нападі роздратування дорікати тобі за якусь — на твій погляд — дрібницю?

смішна тріпотня

захворів, сиджу вдома. намагаюсь не дуже заглядати в google reader та google+… twitter’ової зарази позбувся, слава великому транзистору. на жаль, не уникнув «новини» про зустріч азарова з блогерами. у фейсбуці віртуальний голова кабміну видає таке:

цитата: …это общение, которое, можно сказать, меня вдохновило. очень интересные, содержательные ребята. их и других надо привлекать к выработке и реализации правительственных решений. договорились, что блоггеры пришлют свои предложения, а я по ним дам поручения. и договорились продолжить такие встречи (читати далі)

якби не був наскрізь прозорим цей недолугий популізм, якби не було це просто черговим збігом піарницької халтури та неспроможності держиморди народити щось глибше за звичайну тріпотню — я би нагадав про тих людей…

як мухи на мікрофон

присутність на святі 1 вересня в школі якогось депутата місцевого, районного штибу здивувала. хотілося спитать цього поважного пана — а чого це ви тут, власне, торгуєте фейсом, напинаючи щічки в мікрофон?

панове депутати та інші держслужбовці! а чи своєю справою займаєтесь, напрошуючись (чи приймаючи запрошення зхолуєних директорів) на такі от, ні разу не політичні події? ви ж, насправді, як сантехніки: що рідше вас видно й чути — то краще, значить, робите свою роботу!

а натомість ви негайно з’являєтеся, щойно звукотехнік розпаковує мікрофон. асоціація з мухами й фекашками якось сама приходить на ум.