наплавався сьогодні. вдих і буль-буль-буль. дванадцять вдихів в одну сторону, — тоді назад; 45 хвилин брасом з кількома 10-секундними зупинками. для мене це досягнення: плаваю я непогано, але з витривалістю завше мав проблеми. але ось вже місяць поспіль я щотижня по два-три рази в басейні, і нарешті мені відкрився секрет полішинеля: головне — розслабитися.

важливим чинником виявилися… окуляри. раніше в мене ніколи не було пристойних окулярів для плавання. втім, я й у басейні нечасто бував, тож сенсу спеціально купувати не було. але без них некомфортно, тож у найближчому «спортмастері» вибрав прості, але зручні noname’и (брендовані під joss) — в них чудово плавається.

виявилося, що як і під час ходьби або перед сном, — думки самі йдуть в голову… за якийсь час забуваєш, що пливеш: просто слідкуєш за потоком ідей, ледве встигаючи фіксувати увагу на цікавих. так народилася сюжетна канва для фантастичної повісті, котру, можливо, хтось колись напише (опублікую окремим дописом).

ще про басейн… колись у дитинстві я відвідував басейн, точніше — секцію водного поло. в нашому будинку жив тренер (зараз вже не пригадаю ні імені, ані прізвища), якого мама попрохала взяти мене в групу, навчити плавати і — можливо, — зацікавити спортом… я пручався, мама наполягала, батько злився… навправду я просто, банально боявся води… і мені, десятилітньому, не могло подобатися те, у який спосіб (класична тренерська авторитарщина) цей страх намагалися подолати. вже стерлися з пам’яті всі аргументи, лишилися лише невиразні спогади про те, з якою неохотою і острахом я щоразу підходив до будівлі спорткомплексу «кпі» на польовій/верхньоключовій…

тепер, маючи двох діточок, я намагаюся пам’ятати, що достатньо просто полінуватися запитати, наполягти там, де варто прислухатися — щоби залишити дитину наодинці з її страхами і непевністю. можливо, смішними для дорослої людини — але дуже рельними в сім чи десять років.

як би там не було, плавати я навчився, за що вже можна бути вдячним і тренерові, і батькам. після піонерського табору спекотного літа 1986-го я вже, здається, в секцію не повернувся, але на згадку про дитинство мені лишилася ще одна легка фобія… мабуть, передивився передач про підводний світ на кольоровому телевізорі (назва врізалася в пам’ять: славутич ц-202), зокрема випуски «підводної одісеї команди кусто» про акул… і уява частенько малює в темних кутах басейнів непевні тіні велетенських риб.

в тридцять п’ять ти просто кажеш собі: їх там немає. розслабляєшся і пливеш. але… від себе ж не втечеш? дитинство рано чи пізно наздоганяє тебе. наприклад, у формі… аквалангістів! одного разу повзали по дну, непомітні… не побачив їх, заходячиу воду — добре, що в окулярах помітив завчасу: день був сонячний, басейн добре освітлений. інакше мав би шок =)

0 коментар(ів):

Дописати коментар

увага!
коментарі не модерую, проте спам видаляю нещадно. посилання на інші сайти/блоги за темою допису вітаю.

додаткові можливості розмітки (кутики набрати з клавіатури):
  ‹b›жирний шрифт‹/b›
  ‹i›похилий шрифт‹/i›
  ‹a href="http://tivasyk.info"›посилання‹/a›